Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ПРАКТИКА ЧИНОПРИЙОМУ В ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ З листа в редакцію
В історичному контексті практика прийому Церквою, навернених з відокремлених від неї спільнот, була наступною. У 46-47 Апостольських правилах (1) єпископам або пресвітерам забороняється, в загальних рисах, приймати “крещение или жертву еретиков” (2) . Хоча самі правила не конкретизують поняття “єресь”, “єретик”, відсутні і будь-які вказівки на розкольників, однак розуміння цих речей є, загалом, однозначним. 8 правило I Вселенського Собору (3) (325 р.) оговорює, як треба приймати в Церкву кафар, або новатіан, які були за своєю суттю, розкольниками (4) , хоча саме правило їх такими прямо не іменує. Отже, умови навернення для духовенства з кафар такі: 1) в тій місцевості, де немає православного єпископа і священиків, приймати “в сущому сані”, при умові, що навертається не тільки сам священик або єпископ, але з ним і вся парафія (єпархія); 2) якщо буде в тій місцевості православний єпископ, то єпископ з кафар нехай буде пресвітером або, якщо дозволить місцевий єпископ, вікарним єпископом без права ієрархічної влади. Як бачимо, рішення про майбутній сан єпископа з кафар має право виносити місцевий єпископ. Загалом, Вселенський Собор визначає, що розкольницьке духовенство приймається “в сущому сані”. Святитель Василій Великий (+ 379) у своєму 1 правилі (5) пояснює, яким чином необхідно, на його думку, приєднувати до Церкви єретиків і розкольників. При чому тут вперше ми бачимо спробу чітко сформулювати терміни “єресь”, “розкольник” та “самочинное зборище”. За думкою Святителя (а він в свою чергу посилається на “древніх”), єретик - це той, хто “совершенно отторгся и в самой вере отчуждися” (зовсім відокремився від Церкви і позбувся самої віри); розкольник – “разделившийся в мнениях о некоторых предметах церковных, и о вопросах, допускающих уврачевание” (інакше думає з приводу деяких церковних речей та питань, не торкаючись основних догматів віри). Також Святитель вказує на “самочинне зборище”, яке складається “непокорными пресвитерами или епископами, и ненаученным народом” (6) . Отже, єретиків (7) свят. Василій заповідає приймати одностайно через хрещення. Чому? Тому що “здесь есть явная разность в самой вере в Бога”. А як приймати розкольників? Через миропомазання – “яко еще не чуждых церкви”, а з “самочинного зборища” – через покаяння. Причому Святитель вказує, що “древние” (“Кіпріян і наш Фірміліан”) вимагали хрещення розкольників. Однак I Вселенській Собор, як ми бачили, постановив 8-м правилом приймати духовенство з кафар (розкольників) “в сущому сані”. Тому святитель Василій не тільки вказує на традицію приймати хрещення розкольників, але ще й на те, що “братий Зоина и Саторнина, бывших в их обществе (тобто, в спільноті розкольників – наша прим.), мы прияли на кафедру епископскую: почему соединенных с их обществом уже не можем строгим судом отчуждати от церкви, постановив, принятием епископов, как бы некое правило общения с ними”. Цікавим у нашому питанні є канони II Вселенського Собору. Так, 1 правило Собору (8) проголошує анафему єресям, серед яких згадується і єресь аріан. 7-м ж правилом (9) Собор постановляє послідовників цієї єресі (у разі їх письмового зречення від хибного вчення) приймати через миропомазання. Чому? Думається, підставою для такого рішення є бажання Отців Собору викоренити єресі та схилити єретиків до переходу в Православну Церкву. Тільки цим можна виправдати таку полегкість, особливо беручи до уваги тяжкість аріанської єресі (10). 95 правило VI Вселенського Собору (11) остаточно затверджує практику чиноприйому в Церкву через 1) хрещення, 2) миропомазання і 3) покаяння (і сповідування православної віри). Така практика і існує по сьогоднішній день в Православній Церкві. Звернемо нашу увагу, що це правило Вселенського Собору наказує приймати в Церкву несторіан та монофізитів, тобто, послідовників єресі (саме єресі, а не розколу) через третій чин – через покаяння. Через три з половиною століття після прийняття цього правила відбулося відокремлення Римської церкви від Вселенського Православ'я. В XI-XIV стт. в практиці приєднання латинян до Православної Церкви були розбіжності, їх приймали і через хрещення, і через Миропомазання, і через покаяння. Але з XV ст. в грецькій Церкві встановлюється єдина практика – приймати католиків через помазання святим миром. Константинопольський Собор 1484 р. склав спеціальний чин приєднання латинян, який передбачав для них Миропомазання. В 1718 р. Патріарх Константинопольський Ієремія відповідав Петру I на питання про прийняття до Православ'я лютеран: “отступающих от ереси лютеранской и кальвинской… тоже не перекрещивать, но чрез едино помазание святым миром делать совершенными христианами, сынами света и наследниками Царствия Небесного” (12). Однак в середині XVIII ст., на Константинопольському Соборі 1756 р. за Патріарха Ієремії, було прийнято рішення, підписане також Олександрійським Патріархом Матфієм і Парфенієм Ієрусалимським. Це рішення постановило “отметать всякое еретическое крещение, а посему всех еретиков, к нам обращающихся, принимаем как неосвященных и некрещенных” (13). В постанові католики і протестанти прямо не вказані, але йдеться саме про них, тому що з того часу в Східних Церквах західні християни почали прийматися до Церкви через хрещення, нарівні з іновірцями. В Руській Церкві, доки вона була частиною Константинопольського Патріархату, була така ж практика, як і на Сході. Але з середини XV ст., коли Константинополь став приймати латинян через помазання святим миром, в Руській Церкві починає переважати практика перехрещування католиків. Офіційно закріпити цю практику (перехрещування католиків) спробували на Московському Соборі 1620 р. (14). Зазначимо, що Собор мав місцевий (“помісний”) характер, на ньому були присутні єпископи лише Руської Православної Церкви. На основі чого ж було прийняте рішення про перехрещування католиків? Католикам, серед іншого, на Соборі інкримінувалася заборона молитов за спочилих та хрещення в одне занурення (?) (15). Через це, що цілком природно, отці Собору затвердили рішення хрестити католиків (“латинян”) у разі їхнього навернення у Православ'я. Митрополит Макарій також справедливо зауважує, що “ненависть к полякам, воспитанная историческими обстоятельствами в русских, только еще более утверждала их в этом предубеждении против латинян” (16). Але вже за часів патріарха Никона, у 1655 році, було скликано церковний Собор за участю, крім самого Патріарха та руського духовенства, Патріарха Антіохійського Макарія та Патріарха Сербського Гавриїла. Отці Собору, спираючись на думку Патріарха Макарія і постанови Євхології та Номоканону, прийняли рішення, що “вторичное крещение поляков незаконно… т.к. поляки веруют и крещаются во Св. Троицу и не настолько разнятся от нас, как прочие еретики и лютеране, например, шведы, англичане, венгры и др. франкские секты, которые не соблюдают постов, не поклоняются иконам, не творят на себе крестного знамения и проч.” (17). Крім того, наступний Собор – 1656 року – знову підтвердив рішення про прийняття хрещення католиків, а Антіохійський патріарх Макарій писав до патріарха Никона: “Мы признаем их священство и никогда не хиротонисали вновь латинских священников при обращении их в православие, также должны признавать их крещение” (18). Собор 1666-67 років, у діяльності якого приймали участь Патріархи Олександрійський, Антіохійський та (пізніше) Руський, постановив (розділ 6): “Не должно перекрещивать латинян, но только после проклятия ими своих ересей и по исповедании согрешений помазывать их святым миром и сподоблять Св. Пречистых Таин и т.о. приобщать их св. соборной Восточной Церкви по свящ. правилам” (19). При цьому Отці Собору посилаються на рішення Собору чотирьох Східних Патріархів 1484 року в Константинополі, а також на святителя Марка Ефеського. Разом з тим, в Києві в XVII ст. через Миропомазання приєднували лише лютеран і кальвіністів, католиків – через покаяння, “аще от своих си миром помазани суть”, як сказано у Требнику Петра Могили (20). У XVIII ст. практика Київської митрополії затверджується у всій Руській Церкві. Таким чином, на сьогоднішній день в Руській Церкві через покаяння приймаються несторіани, вірмени-григоріани та монофізити, а також дорослі католики, якщо вони вже помазані святим миром; через Миропомазання приймаються протестанти та старообрядці, а тих, що приходять до Церкви з сект з вкрай єретичним вченням – хрестять нарівні з мусульманами, юдеями і язичниками. Єпископи, пресвітери та диякони, які приєднуються до Православної Церкви через покаяння, приймаються “в сущому сані”, якщо до того немає яких-небудь канонічних перешкод. Тому рішення Львівського Собору 1946 р., як засноване на церковних канонах і традиції, було обґрунтованим: миряни були прийняті в Церкву через покаяння, духовенство – “в сущому сані”. Ми бачимо, що святі отці, визначаючи той чи інший чин прийому в лоно Святої Церкви, керувалися принципом, який можна викласти словами святителя Григорія Богослова: “Мы домогаемся не победы, а возвращения братьев, разлука с которыми терзает нас” (21). Православна Церква, вживаючи три чини прийому у своє лоно інославних, не перестає бути “єдиною, святою, соборною і апостольською”. Можливо, декому може здатися, що у канонах, які визначають чиноприйом, панує хаос. Однак практикою чиноприйому Церква чітко визначає, наскільки далеко від істини відступила та чи інша інославна спільнота. Якщо вона (інославна спільнота) зберігає і правильно звершує хрещення, то Церква приймає навернених через Миропомазання; якщо ж ця спільнота не відкидає апостольської ієрархічної структури, то – через покаяння (22). Однак, якщо інославна спільнота неправильно звершує хрещення, то Церква приймає навернених з такої спільноти тільки через хрещення, і не інакше. Священик Миколай Баранов,
Керівник відділу освіти і катехизації Львівської єпархії УПЦ. Примітки: 1) Апостольські правила зведено в один збірник наприкінці III – початку IV століття. 2) “Правила Православной Церкви”, ТСЛ, 1996 р., 1-й том, с. 116-117. 3) Там же, с. 206-207. 4) Вони забороняли вступати у шлюб вдруге після смерті дружини, не приймали в Церкву тих, хто зрікся Христа, але потім приніс покаяння; тобто кафари не спотворювали церковні догмати, а погрішали лише проти закону любові до ближнього. 5) “Правила...”, 2-й том, с. 366-369. 2 правилом VI Вселенського (Трулльского) Собору правила свят. Василія Великого визнані обов'язковими для всієї Церкви. 6) Сам Святитель пояснює, що до “самочинного сборища” відносяться ті, що відокремились від Церкви через особисті і дисциплінарні питання. 7) Єресі, за свят. Василієм, “ересь манихейская, валентинианская, маркионитская и пепузиан”. 8) “Правила...”, 1-й том, с. 237. 9) “Правила...”, 1-й том, с. 271. 10) Однак слід зазначити, що аріани не перекручували хрещальну формулу. 11) “Правила...”, 1-й том, с. 587. 12) Прот. В. Цыпин. Церковное право. М., 1994, с. 410. 13) Там же. 14) Діяння цього Собору, мотивування його рішень, добре зображено в книзі митр. Макарія “История Русской Церкви” (М., 1996, кн. VI, с. 285-291). 15) Тобто такі єресі, від яких католики були вільні. 16) Митр. Макарій. “История…”, кн. VI, с. 289. 17) Митр. Макарій. “История…”, кн. VII, с. 107. 18) Там же. 19) Там же, с. 388. 20) Прот. В. Цыпин. Церковное право, с. 411. 21) Прот. Г. Флоровский. О границах Церкви. (стаття). 22) Хоч, як бачимо з історії, Церква може вносити в цю практику зміни, в залежності від певних обставин. |
|||||||
