СПОВІДЬ
ЛЮДИНОУГОДНИЦТВО
Пристрасть, що не помітно відводить від істинного служіння Богу. Господь заповів любити ближнього як самого себе, але можна любити ближнього, служити йому посилено, але не ради Бога. Справа в тому - який намір лежить в основі любові. Як можна відрізнити одну любов від іншої? Любов християнська зазвичай не відразу запалюється в серці, але спочатку - як людина почне жити по-християнськи - всі її почуття потребують особистого примусу, боротьби, довгого гоєння, поки вони почнуть підкорятися хоч якоюсь мірою християнським законам. Спочатку жертвувати собою, кожною клітинкою свого “Я” ради ближнього вкрай важко, слід постійно нагадувати собі євангельські заповіді, пам'ятати про загрозу немилосердної кари, про відповідальність за свої гріхи і т.д. наставляти і примушувати себе хоч би до зовнішнього виконання заповіді любові до ближнього (ввічливість, увага), поки досвідом такої боротьби серце не зм'якне і не почне любити самостійно (звичайно, по благодаті Божій, здобутій працею і зусиллям волі).
Любов людиноугодницька завжди базується на пристрасті (користолюбстві): чи це насолода плоті, чи родини, чи симпатія, чи повага до людини за її високе становище в суспільстві, тобто спочатку стоїть бажання догодити людині заради того, що ми її виділяємо серед інших в даний момент і нам хочеться мати про себе її приємну думку.
Адже всі помисли бувають ледь відчутні, але вони ж створюють внутрішній намір - бажання послужити людині, заспокоїти її, потішити.
І якщо християнський закон перешкоджає наміру, то закон легко порушують і “ради любові” нехтують настановами Церкви і паплюжать образ Самого Господа. При людиноугодництві ми ставимо ближнього поперед Бога і служимо людині ради вигоди, опираючись на власну несвідому людську доброту, забуваючи про Бога. Але найгірше в тому, що ми вважаємо і іншим даємо зрозуміти, що робимо це по заповіді, з християнського милосердя.
ГРІХИ ПРОТИ САМОГО СЕБЕ
- Пусті та огидні думки в душі.
- Бажання зла ближньому.
- Неправдивість слова, мови.
- Дратівливість. Непокірність чи самолюбство.
- Заздрість. Немилосердність.
- Чутливість до прикростей та образ.
- Помста. Грошолюбство.
- Пристрасті до насолод.
- Лихослів'я. Спокусливі пісні.
- Нетверезість і переїдання.
- Розпуста. Перелюб. Содомська розпуста.
- Невиправлення свого життя.
ГНІВЛИВІСТЬ ТА ДРАТІВЛИВІСТЬ
Прояв цієї пристрасті багато хто виправдовує причинами фізіологічними, так званою “нервовістю” внаслідок страждань і незгод, напруженістю сучасного життя, важким характером рідних і близьких. Хоч частково ці причини і мають місце, однак вони не можуть служити виправданням глибоко вкоріненої звички зганяти своє роздратування, злість, поганий настрій на ближніх. Дратівливість, нестриманість, грубість насамперед руйнують сімейне життя, призводячи до сварок, звичайно, через дрібниці, викликаючи у відповідь ненависть, бажання помститися, злопам'ятність, озлоблюють серця загалом добрих і люблячих одне одного людей. А як згубно діє прояв гніву на юні душі, руйнуючи в них Богом дану ніжність і любов до батьків! Ми можемо і повинні гніватися тільки на власні гріхи і недоліки.
Навіть сперечатися потрібно без озлоблення і гніву, бо роздратування миттєво передається іншому. Причиною гніву часто буває зарозумілість, гординя, бажання показати свою владу над іншими, викрити його вади, забуваючи свої гріхи - лінощі.
Там, де люди живуть разом серед несприятливих обставин довго, - диявол вселяє між ними чвари, ненависть одне до одного, починається постійне роздратування, осуд, навіть відраза, неприязнь. Все це - пристрасть зла. Починає здаватися, що ближній поводиться нестерпно, всі його вчинки видаються потворними, зухвалими, непристойними. Це відома бісівська спокуса. Знаходячи одну легковразливу струну в душі людини, диявол починає весь час спрямовувати на неї свої під'юджування, наклепом і неправдою підбурюючи на гнів, доки не розхитає вже всі струни душі так, що вона починає легко озиватися на будь-які гнівливі помисли, - і так біси, знайшовши собі щілину в душі, протягують через неї гору різних братоненависницьких почуттів і, таким чином, легко доводять людину мало не до біснування, тобто лютої ненависті до ближнього. Тому важливо з самого початку дуже уважно слідкувати за недоброзичливими помислами, дрібними роздратуваннями, спалахами гніву - і зразу ж покласти їм край, сповідати, якщо є така можливість, щоб якнайчастіше повідомляти про такі помисли священика. А він словом, порадою може легко допомогти покласти край подібним думкам і не дати хворобі розвиватися далі. Але вкрай не корисно думати про те, щоб розлучитися з тим, на кого озлоблений, - цього і домагається диявол. Треба вистояти до кінця, знаючи справжні джерела цього зла. Коли ж людина, котру розпалює біс злоби, обурюється на ближнього і складає провину на нього, а не на диявола і власну пристрасть, то вона схожа, за словами отців Церкви, на нерозумного собаку, в якого кидають каміння, і він кидається, гавкає, кусає це каміння, а того, хто кидає, не помічає.
Ця пристрасть дуже поширена, для її зцілення потрібно багато уваги, боротьби, частої сповіді, смирення перед ближніми, самодорікання, багато молитв з поклонами за себе і за тих, проти кого йде боротьба. Справжні християни, ті, хто всією душею бажали послужити Господу і домагалися цілковитого очищення серця, - часто навмисне шукали собі або наставника, або брата з важким, суворим чи навіть дратівливим характером, щоб, живучи поряд з ним, їм приходилося постійно упокорюватися, і через це швидше навчитися смирення і незлобивості. Таких прикладів в житіях святих зустрічається багато.
(Далі буде)
За творами архімандрита Лазаря
та свт. Ігнатія (Брянчанінова)
