Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ДИТЯЧА СТОРІНКА
ВТЕЧА В ЄГИПЕТОдного разу, коли ця висока пальма самотньо оглядала пустелю, вона побачила щось настільки неймовірне, що могутня, увінчана листям, верхівка її захиталася від здивування. Вдалині, на краю пустелі, йшли двоє одиноких мандрівників. Вони знаходилися ще на такій відстані, коли верблюди здаються маленькими, як мурахи, але видно було, що це люди. Двоє, непризвичаєних до пустелі, прибульців - пальма добре знала постійних мандрівників пустелі - чоловік і жінка без провідника, без намету і міхів для води. - Напевно, - сказала пальма сама до себе, - ці двоє прийшли сюди, щоб загинути. Вона швидко оглянула все навкруги. - Дивуюся, сказала вона, - що леви не вийшли полювати на цю здобич. Наскільки я бачу, жодний з них навіть не поворухнувся. Не бачу і розбійників. Але вони ще з'являться. - Вже сім разів вони повинні були загинути, - думала пальма. - Їх зжеруть леви, змії умертвлять укусами, спрага доконає, піски поховають під собою, спече сонце, вб'ють розбійники, страх знищить їх. І вона спробувала думати про щось інше. Доля цих людей будила в ній смуток. Але на всьому просторі пустелі, що стелилася перед пальмою, не було нічого, що не було б знайоме їй вже тисячу років. Ніщо не могло відволікти її уваги і, мимоволі, думки знову повернулися до двох подорожан. - Клянусь засухою і бурею! - сказала пальма, закликаючи в свідки найнебезпечніших ворогів життя. - Жінка щось несе на руках. Невже ці безумці прихопили з собою маленьку дитину! Пальма, далекозора, як більшість старих, не помилилася. Жінка несла на руках дитину, що спала, притулившись до її плеча. - Дитина майже голенька! - сказала пальма. - Я бачу, як мати прикрила її полою свого одягу. Видно, вхопила її, в чому та була, з ліжечка і швидко вибігла. Тепер розумію: ці люди - втікачі. Але, все-таки, вони безумці, - продовжувала пальма. - Якщо тільки їх не охороняють ангели, то краще було б віддатися в руки ворогів, ніж відправлятися в пустиню. Уявляю, як все відбулося. Батько стояв за роботою, дитина спала в ліжечку, мати вийшла по воду. Тільки відійшла від дверей, як побачила ворогів, що наближалися. Вона кинулася назад, вхопила дитину, крикнула чоловікові, і вони побігли. Вже декілька днів тікають; і, напевно, не відпочивали ні хвилини. Так, саме так все і було; але якщо їх не охороняють ангели.. Вони такі налякані, що поки що не відчувають ні втоми, ні болю; але я бачу, як горять їхні очі. Чи мені не знати обличчя людини, яку мучить спрага! І коли пальма подумала про спрагу, її високий стовбур судорожно затремтів, і численні пір'їни довгого листя зіщулилися, як від вогню. - Якби я була людиною, - сказала вона собі, - то ніколи не наважилася б вийти в пустелю. Велика потрібна сміливість подорожувати нею, коли не маєш коріння, яке б досягало невичерпних джерел. Тут навіть для пальми небезпечно. Навіть для такої пальми, як я. Якби я могла дати пораду, то вмовила б їх повернутися. Навіть вороги не такі жорстокі, як пустеля. Можливо вони думають, що тут легко живеться, але я ж то знаю, як мені самій інколи буває важко. Пам'ятаю, колись, в моїй молодості, ураган насипав на мене цілу гору піску. Ледве не задихнулася. Якби я могла померти - це був би мій кінець. Пальма продовжувала думати вголос за звичкою самотніх старих. - Як чудово і мелодійно шелестить моє віття, - говорила вона. – Кожна пір'їна листя тріпоче. Не розумію, що зі мною твориться, коли дивлюся на бідолашних чужоземців. Але ця сумна жінка така гарна! В моїй пам'яті вона - найчудесніше з усього, пережитого мною. І під мелодійний шелест пальма почала згадувати, як колись, багато-багато років тому, оазис відвідали двоє прекрасних подорожан. Це цариця Савська явилася сюди в супроводі мудрого Соломона. Прекрасна цариця поверталася в свою країну; цар проводив її частину шляху, і тепер вони повинні були розстатися. - На пам'ять про цю хвилину, - сказала тоді цариця, - посаджу в землю фінікову кісточку. Я хочу, щоб з неї виросла пальма, яка буде підніматися все вище і жити, доки в Іудейській країні не з'явиться цар величніший за Соломона. - І, промовивши це, вона посадила кісточку і полила її своїми сльозами. - Чому я згадую про це саме сьогодні? – подумала пальма. - Невже ця жінка своєю красою нагадує мені найпрекраснішу з цариць, по волі якої я виросла і жила до теперішнього дня? Чую, як моє листя шелестить все сильніше і сильніше, і шелест звучить сумно, ніби похоронна пісня. Воно немов пророкує: хтось незабаром повинен піти з життя. Добре, що це не відноситься до мене, адже я не можу померти. Пальма вирішила, що сумний шелест листя пророкує кінець одиноким подорожнім. Вони і самі, мабуть, думали, що наближається їх остання мить. Це видно було з виразу облич, коли вони проходили мимо верблюжого скелета, що лежав біля дороги, в погляді, яким проводжали двох шулік, що пролетіли над ними. Інакше і бути не могло. Вони повинні загинути. Подорожани помітили пальму і оазис і поспішили туди, надіючись знайти воду. Але коли підійшли, їх огорнув розпач - джерело висохло. Жінка знеможено опустила дитину на землю і сіла, плачучи, біля джерела. Чоловік впав на пісок поряд; він лежав і бив суху землю кулаками. Пальма чула, як вони говорили між собою про те, що, напевно, загинуть. Вона дізналася також з їхніх слів, що цар Ірод звелів умертвити всіх віфлеємських хлопчиків в віці від двох до трьох років, боячись, що серед них знаходиться цар Іудейський, народження якого віщували пророки. - Все тривожніше шелестить моє листя, - сказала пальма. - Цим бідолашним втікачам незабаром прийде кінець. Вона розуміла, що вони бояться пустині. Чоловік говорив, що краще б їм було залишитися і вступити з воїнами в бій, ніж бігти сюди. Він говорив, що тоді б вони прийняли більш легку смерть. - Бог прийде нам на допомогу, - сказала жінка. - Ми тут одні серед хижих звірів і змій, - заперечив чоловік. - В нас немає їжі і немає води. Як може Бог допомогти? Він в розпачі рвав на собі одяг і притискався до землі, втративши всяку надію, як людина, смертельно поранена в серце. Жінка сиділа, випроставшись і охопивши руками коліна. Але погляд, кинутий нею вглиб пустині, виражав безутішний, безмежний розпач. Пальма чула, як сумніше і сумніше шелестіло її листя. Мабуть, і жінка почула це, тому що підняла голову. І в цю ж мить, мимоволі, простягнула руки вгору. - О, фініки, фініки! - вигукнула вона. Така жагуча надія прозвучала в її голосі, що стара пальма пошкодувала, що вона не низький кущ і що її фініки - не ягоди терну, які легше зірвати. Вона добре знала, що її верхівка обвішана гронами фініків, але як дістати їх людям на такій запаморочливій висоті. Чоловік ще раніше бачив, як високо висіли фініки. Він навіть голови не підняв, а тільки попросив дружину не мріяти про неможливе. Але хлопчик, залишений сам на себе, бавився паличками і соломинками недалеко і почув вигук матері. Йому, звичайно, і в голову не прийшло, що його мама не може одержати всього, чого забажає. Як тільки заговорили про фініки, він спочатку пильно дивився на дерево. Він ламав собі голівку над тим, як би йому дістати фініки. Лобик його наморщився під світлими кучерями. Нарешті, посмішка мигнула на личку. Хлопчик придумав спосіб. Він підійшов до пальми і став гладити її своєю ручкою, говорячи ніжним дитячим голоском: - Пальмо, нагнися! Пальмо, нагнися! Але що це, що трапилося? Листя пальми зашуміло, немов пронісся ураган, і трепет пробіг по високому стовбурі. Пальма відчула, що дитина сильніша за неї. Вона не могла протистояти. І схилилася своїм високим стовбуром перед дитиною, як схиляються люди перед царями. Могутньою дугою нагнулася до землі і, нарешті, опустилася так низько, що верхівка з тремтячим листям лягла на пісок. Хлопчик не виказав ні переляку, ні здивування; з радістю підбіг ближче і став зривати фініки з верхівки старої пальми. Він нарвав багато фініків, а дерево все ще лежало на землі, тоді хлопчик підійшов, знову ласкаво погладив його і ніжно сказав: - Пальмо, піднімися! Піднімися, пальмо! І величезне дерево тихо і благоговійно випрямило гнучкий стовбур, а листя задзвеніло, ніби арфа. - Тепер я знаю, кому вони грали похоронну пісню, - сказала сама собі стара пальма, коли випрямилася на весь зріст. - Не цим людям вони її грали. А чоловік і жінка стояли навколішки і возносили хвалу Богу. - Ти бачив наше горе і позбавив нас його. Ти - Господь всемогутній, згинаючий стовбур пальми, як очерет! Яких ворогів нам страшитися, коли сила Твоя осіняє нас? Незабаром після цього проїжджав по пустині караван, і подорожани побачили, що, увінчана листям, верхівка високої пальми всохла. - Як це могло трапитися? - сказав один з мандрівників. - Адже ця пальма не повинна померти, доки не побачить царя, величнішого за Соломона. - Напевно, вона побачила Його, - відповів другий. Сельма Лагерльоф,
(1858 - 1940) "Казки" Ти вір Йому, і дощ минеться.
Ти ще не знав Його, а вірив,
І Він привів тебе до храму,
Душа - мов раб гріха земного,
Надія Самоїл,
|
|||||||
