Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЗАЯВА АРХІЄРЕЙСЬКОГО СОБОРУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИНа початку ювілейного 2000-го року Президент України Леонід Данилович Кучма висловився за якнайшвидше подолання розколу в Православ'ї в Україні і створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Навряд чи знайдуться супротивники цього наміру серед православних віруючих. Всі ми стомилися від чвар і сварок, що заважають процесові нормального церковного життя. Ми також усвідомлюємо, що ворожнеча на релігійному грунті - це чинник, що веде до напруженості і нестабільності у суспільстві, який послаблює державу - з гіркотою і болем це усвідомлюють православні християни України. Проте історичний досвід уже не раз доводив, що будь-яку, навіть найкращу, ідею можна зіпсувати так, що її перекручене втілення в життя здатне обернутися результатами, прямо протилежними очікуваним. Прикладом цього можуть служити пам'ятні усім нам сторінки історії Батьківщини в XX сторіччі, коли прагнення зробити людство вільним, без злиднів і страждань, призвело до небаченого за масштабами богоборчого експерименту по перебудові світу, жертвами якого стали мільйони людей. Сьогодні ми з глибоким жалем змушені констатувати, що ідея досягнення церковної єдності також виявилася перекрученою з вини тих безвідповідальних осіб, що привласнили собі право втручатися в життя Церкви, претендують на те, щоб вирішувати за церковний народ його проблеми. Нашу занепокоєність викликають постійні спроби тиску на Церкву. Мета таких зусиль очевидна. Сумно, але грубі методи радянської пори сьогодні відроджуються в діяльності деяких політиків і чиновників, що вважають себе вершителями долі українського Православ'я, маючи при цьому лише приблизне уявлення про природу і суть Церкви. Такі особи, на жаль, не розуміють, що Церкву, за словами Спасителя, “врата пекла не подолають”(Мф.16.18) - це не тільки і не стільки той земний інститут, із яким вони мають справу у повсякденному житті, але, найперше: Церква - це таємниче становлення Боже, що має ціллю порятунок душі людини. Церква безумовно грає в суспільстві величезну соціально-культурну роль, і інакше бути не може, адже наше суспільство складається з представників народу, більшість якого протягом своєї тисячолітньої історії сповідує засновані на Євангелії християнські ідеали. Але ця функція Церкви при всій її значимості є вторинною стосовно її головного завдання — зробити християнина причасником спасительної Жертви Христа і ввести його в Царство Небесне. Проте, коли таке розуміння принципів православної екклезіології відсутнє, коли цілком ігнорується духовно-таємничий аспект життя Церкви, покликаної з'єднувати людину з Творцем, з'являється спокуса бачити в ній лише засіб досягнення політичних інтересів. Особливо це стосується такої винятково складної, болючої і делікатної проблеми, як лікування розколів. Забуваючи про те, що основою спасительної місії Церкви у світі є богооткровенні догмати і вона будує своє земне буття, виходячи з чітко оформлених канонічних принципів, деякі політики без розуміння можливих наслідків своїх дій, втручаються в тонку тканину церковного організму, пропагуючи своє далеке від православної свідомості бачення проблеми розколів і нав'язуючи неприйнятні сценарії їх розв'язання. Подібні варіанти “допомоги”, запропонованої Церкві ззовні з метою подолання розколів і неурядиць, підміняють православне розуміння справжньої церковної єдності арифметичною схемою формального поєднання і об'єднання всіх конфесій. Проте весь двохтисячолітній досвід буття Церкви Христової на землі переконує нас у тому, що при такого роду примітивізації проблеми розколів і єресей, спробі звести їх до утилітарного державно-політичного трактування, незмінно оберталися для Церкви (а потім, як наслідок, і для держави) новими бідами. Достатньо навести, як приклад, спроби з боку Константинопольського патріарха Сергія і імператора Іраклія (в VII ст.) політичними і адміністративними засобами добитися поступок православних і монофізитів. Результати цього недалекоглядного наміру виявилися катастрофічними: для Церкви ще однією проблемою стала поява нової єресі монофелітства, а для Візантійської імперії - новим протистоянням на релігійному грунті. Непомірковано створене владою в самий переддень арабської навали, це протистояння коштувало втрати всього Сходу, що підпав під ісламське ярмо. На жаль, такі наочні уроки історії забуваються, і ризик повторення подібних помилок стає сьогодні усе більш реальним. Намагаючись вирішувати проблему розколів в українському Православ'ї, так би мовити, “від вітру голови своєї”, інші політики забувають, що до Церкви, у якій перебуває Дух Святий, не можна застосовувати ті стереотипи, які сформувалися у політичному житті. Церковне життя не може будуватися без урахування таких її основних принципів, як ієрархічний устрій, соборне начало і схвалення та підтримка церковним народом тих рішень, що приймаються єпископатом. Виходячи з цього, ми з усією відповідальність заявляємо, що для Церкви є неприйнятними пропозиції про стосунки в дусі політичного партнерства. Ми не можемо не брати до уваги того, що багато осіб учинили гріх перед Богом і Церквою, завдали рани Тілу Христовому. Саме це не дає нам можливості йти на переговори з анафематствованим Михайлом Денисенком. Щодо решти, то в Церкві завжди є свої шляхи і можливості, які можуть привести до можливої співпраці в досягненні Церковної єдності. У православних віруючих викликає глибоку занепокоєність наполегливе прагнення деяких політиків тісно погоджувати проблему подолання розколів з питанням про автокефалію Української Православної Церкви. Ми неодноразово вказували на неприпустимість підходу з політичними мірками до цієї дуже складної проблеми. Автокефалія тієї або іншої Помісної Православної Церкви - це не атрибут державного суверенітету, але міра, що сприяє благу Вселенської Церкви Христової. При підході до рішення проблеми надання автокефалії новій Помісній Церкві не може враховуватися лише політичний чинник. Це було б злочином щодо Церкви і віруючих, а також глибоко помилковим. Ті, хто сьогодні намагаються пов'язати питання про подолання розколу з неодмінним наданням автокефалії Українській Православній Церкві, не можуть не знати, що сама проблема розколу виникла, в першу чергу, саме через неоднозначне ставлення православних віруючих України до питання про автокефалію. Загальновідомо, що в розкол пішли, головним чином, ті, хто вимагав негайного надання церковної незалежності, мотивуючи чи аргументами політичного порядку, чи націоналістичними амбіціями, але не розуміннями блага церковного. Такий підхід до розв'язання проблеми був визнаний нами глибокопомилковим і таким, який не відповідає православній свідомості. Ми не раз підкреслювали, що Священноначаліє Української Православної Церкви не закриває питання про можливість автокефального буття нашої Церкви, не встановлює межу обговоренню цієї проблеми. Але ми ясно і чітко усвідомлюємо: у даний час серед православних віруючих України немає одностайності щодо питання про автокефалію. Число противників автокефалії в середовищі віруючих у даний час перевершує число її прихильників, що багато в чому є наслідком антицерковної діяльності розкольників і політиків, які своїми діями дискредитували саму ідею церковної незалежності. Ми ще раз підкреслюємо, що в цих умовах, при відсутності одностайності і загальної позиції, знову відкривати дискусію про автокефалію — не тільки не своєчасно, але і небезпечно новими конфліктами і розбратом на цьому грунті. Ми не можемо йти на поводу в тих, хто вимагає надання негайної автокефалії сьогодні, тому що в такому випадку завтра, у свою чергу, в розкол можуть піти незгодні з цим рішенням. Очевидно, що надання канонічної автокефалії не вирішить проблеми церковної єдності в Україні, але в теперішніх умовах може її тільки збільшити. Ми закликаємо всіх православних віруючих України насамперед припинити міжконфесійне протистояння, об'єднатися в одній церковній огорожі і лише потім спільно приступити до соборного вирішення питання про подальший канонічний статус нашої Церкви. З жалем відзначаємо, що незважаючи на очевидність правоти зайнятої нами позиції, деякі “гарячі голови” не почули нашого прохання, не втручатися у вирішення проблеми лікування розколів і надання автокефалії, не маючи належного розуміння відповідальності за свої дії. Ці особи продовжують виявляти “ревність не по розумі” і, не маючи на те благословення Священноначалія, дозволяють собі зухвало сіяти смуту через ЗМІ повідомленнями про якісь закулісні переговори, втягуючи у конфліктну ситуацію все нових учасників протистояння, включаючи представників інших Помісних Церков. Тішачи себе марнолюбною радістю від отримання світової популярності, такі політики “від Церкви” насправді лише чинять гріх Хама, виставляючи на показ біль і біду нашої Матері - Православної Церкви України, розширюючи наші міжконфесійні чвари до масштабу міжнародного скандалу. Ми зобов'язані попередити цих безвідповідальних осіб, що втягування представників інших Помісних Православних Церков у релігійні конфлікти України загрожує поширенням конфліктів на нові регіони і може породити ланцюгову реакцію у всьому православному світі. Зупиніться, поки не пізно! Обрана нами позиція - це не результат якихось політичних пристрастей. Вона випливає з чіткого розуміння того факту, що лише так можливо зберегти Церкву від нових руйнівних усобиць. Непотрібно поспішати зводити хулу на соборний розум і вішати на нас ярлик “п'ятої колони Москви” тільки за те, що заради блага Церкви ми визнаємо сьогодні більш доцільним зберігати молитовну канонічну єдність із Руською Православною Церквою. Церква зобов'язана бути вище національних амбіцій і забобонів, тому що в ній “немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос”(Кол.3.11). Прийнято 35-ма архієреями Української Православної Церкви на Архієрейському Соборі.
Архієрейський Собор Української Православної Церкви звернувся також з листом до Святішого Варфоломія, Патріарха Константинопольського
ЙОГО СВЯТОСТІ, СВЯТІШОМУ ВАРФОЛОМІЮ,
|
|||||||
