Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЩО ХРИСТИЯНСТВО ПРИНЕСЛО СВІТОВІ?І хіба можна вважати інакше? Нині, навіть у популярних пісеньках, співають: “Ми - діти Галактики” (анітрішки не задумуючись над тим, чи знає Галактика про те, що в неї з'явилися діти)... Вірно, що в людині є все, що є у світі... “Серце - мала посудина, але там є все”, - каже прп. Макарій Єгипетський. Але замало так сказати про людину. Християнство змогло піти всупереч очевидності. Візантійські богослови сповістили, що людина є швидше “макрокосмом”, розміщеним у “мікрокосмі”. “Людина - великий світ у малому” (Свт. Григорій Богослов), тобто, якщо надати перекладу грецького звучання, - “макрокосм у мікрокосмі”. І точнісінько так буде говорити через тисячу років свт. Григорій Палама: “Людина - це великий світ у малому, в ній зосереджено воєдино все, що існує, і вона є вінцем створінь Божих”. У цьому найбільший православний оптиміст (а хіба не граничний оптимізм - переконаність свт. Григорія Палами в тім, що ми можемо доторкнутися до Самого Бога, до Його нетварного Світла?!) одностайний з найбільшим песимістом Старого Завіту - Екклезіастом. Усе створив Він прекрасним... і заложив світ у серце їх (Еккл.3, 11), - говорить Екклезіаст про Всесвіт, вкладений в серце кожної людини. Людина - “макрокосм” тому, що, маючи в собі все, що має світ, вона несе в собі ще щось, чого цілий світ вмістити не може і чого не має: усвідомлення образу Божого і Божественної благодаті, благодатне Богосинівство, розум, особистість, совість... “Дивися, які небо, Земля, Сонце і Місяць: і не на них благоволив заспокоїтися Господь, а тільки на людині. Тому людина дорогоцінніша від усіх тварин, навіть, насмілюся сказати, не тільки видимих, але й невидимих, тобто підвладних духів”. Свт. Григорій Ніський також вступає в полеміку з язичниками щодо цього питання: Язичники говорили, що людина є маленький світ (мікрокосм), складений з тих же стихій, що й усі. Але, називаючи людину гордовито: людина, віддаючи хвалу людській природі, вони самі не помітили, що наділили людину властивостями комара і миші. Адже і комар з мишею - також сукупність тих же чотирьох стихій... Що ж величного в цьому - вважати людину подобою світу? Але в чому ж, за церковними словами, велич людини? Не в уподібненні тварному світові, але в тому, щоб бути подібними до образу природи Творця” (Свт. Григорий Нисский. Об устроении человека. 16). Тому і радить свт. Василій Великий: “Уникай нісенітність похмурих філософів, що не соромляться вважати свою душу і душу пса однорідними між собою”. Людина вища від світом тому, що не все в людині можна пояснити законами “плотської” світобудови. Не усі в нас родом зі світу цього. А тому не все має спільну з ним долю. Тому “я не проповідую язичеського єднання з природою, не проповідую розчинитися в ній. Природа смертна - ми ж її переживемо. Коли згаснуть усі сонця, кожний з нас буде жити”. “Як чудово жити серед богів, знаючи, що найзанудніший, найжалюгідніший з тих, кого ми бачимо, засяє так, що зараз ми б цього й не перенесли; чи, навпаки, стане він немислимо, неймовірно страшним... Ви ніколи не спілкувалися зі смертним. Смертними є нації, культури, твори мистецтва. Але ми жартуємо, працюємо, дружимо з безсмертними, на безсмертних женимося, безсмертних мучимо і принижуємо”. “Церква переживе Всесвіт... Ми збережемо у вічності свою сутність, згадуючи галактики, немов старі казки”. Це те в християнстві, що ще в II в. поганський співрозмовник Минуція Фелікса визначив як найабсурдніше: “Двічі безглуздя і сугубе божевілля - провіщати загибель небу і зіркам, яких ми залишаємо такими, якими застали, а собі, що вмираємо і гинемо, як народилися, так і повинні згинути, обіцяти вічне життя!” (Минуций Феликс. Октавий. 11). Століттям пізніше найвидатніший грецький поганський філософ Гребель кинув християнам той же докір: “Ось що є абсурдним: ці люди, що мають тіла, які зазвичай мають люди, з душею, наповненою бажаннями, скорботами, гнівом, претендують на контакт з тим, що можна осягнути тільки розумом; але якщо мова зайде про Сонце, то вони заперечують, що це світило має силу, набагато більш вільну від пристрасті, ніж наша. Вони вважають, що навіть найзліші люди мають безсмертну і божественну душу, а ціле небо, з його зірками, безсмертною душею не володіє!” (Гребель. Эннеады. 2, 9, 5, 1-10). Але християни зі старожитності і до цих пір переконані в тому, що люди, усі ми, кожен з нас, - безсмертніші за світ, старші від світу. Старші не тому, що створені раніше від Всесвіту, а тому, що люди, обрані Богом і заплановані Ним як носії прав первородства у Всесвіті: “До створення космосу були ми народжені в Самому Богові через те, що нам передбачено виникнути” (Климент Александрийский. Увещание к язычникам. 1, 6, 4). І тому в XVII ст. Паскаль міг вигукнути: “Людина - усього лише очеретинка, найслабкіша в природі, але ця очеретинка мисляча. Не варто ополчатися проти людини усьому Всесвіту, щоб її розчавити; хмаринки пари, крапельки води вистачить, щоб вбити її. Але, якщо Всесвіт і роздавить її, людина все одно буде вищою від свого вбивці тому, що вона знає, що вмирає, і знає перевагу Всесвіту над нею. Всесвіт нічого цього не знає” (Паскаль Б. Мысли). А в XX в. Миколай Бердяєв у полеміці з марксистами зауважив, що лише з погляду марксистів людина є частиною суспільства. Для християнина ж суспільство є часткою людини тому, що в людині і справді багато чого визначається її соціальним походженням, статусом, соціальним досвідом. Але людина має силу бути вищою від усіх впливів на неї - і з минулого, і з сьогодення. Такою ж інтуїцією відзначилася й полеміка Вяч. Іванова з М. Гершензоном про співвідношення віри і культури. “Мені ж здається, що свідомість може бути лише частково іманентною культурі, частково ж трансцендентною. Людина, яка вірує в Бога, нізащо не погодиться визнати свою віру частиною культури; людина ж, закріпачена культурою, неминуче вважає останню за культурний феномен”. На жаль, і цей християнський дар, який можна резюмувати пушкінським висловом - “самостояння людини”, - знову відкидається неоязичниками. Для Блаватської “людина є мікрокосм макрокосму” (тобто маленький світ у великому світі). І Реріхам нічого сказати про людину, крім того, що “людина, будучи мікрокосмом макрокосму, є конгломератом усіляких вібрацій (ритмів)”. Люди кінця другого християнського тисячоліття втомилися перебувати у тій свободі від космічних стихій, яку сповістив їм Христос. Вони знову бажають розчинитися в космічному безособовому бульйоні. Диякон Андрій Кураєв
“Дары и Анафемы”, М., 2001 |
|||||||
