Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
МОСКОВСЬКИЙ ВПЛИВ НА УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ БУВ ДУЖЕ МАЛИЙ(Редакція).
VII. Не зрікаймося свого українського, хоч його перейняли від нас росіяни І можна б тут навести десятки подібних прикладів, коли в нас зовсім безпідставно звуть московським усе те, що з глибокої давнини є українське. На сторінках наших видань це питання вже часто висвітлювалося; напр., що великі й пишні іконостаси - це наша національна частина церков (див. “С.І.” ч. 29-30), або дзвонення на “Достойно” (див., “С.І.” чч. 34-35). Має Українська Церква й свою архітектуру церков, яку часто й позичали від нас росіяни. Наш славний, але замовчаний історик Української Церкви Костянтин Харлампович (1870-1932) у своїй високоцінній величезній праці “Малороссійское вліяніє на великорусскую церковную жизнь”, т. І, 1914 р. ясно й науково довів на тисячі сторінках, що це Українська Церква створила церковну культуру Церкві Російській. На жаль, другий том цієї дуже цінної праці не зміг появитися. Ми відмовилися від своєї стародавньої назви Русь і тяжкі наслідки цього переслідують нас і сьогодні. Чи маємо відмовлятися й від своєї духової й матеріальної культури тільки тому, що в нас те чи інше перейняли росіяни і тому воно однакове? Хто хоче руйнувати Православ'я і українство, той робить так. У нас дуже часто мильно твердять ніби той чи той звичай - московський, і таким зве його Європа. Це не доказ. Європа взагалі не знає або мало знає Україну, а ще менше знає її церковні звичаї. Скажімо, твердять, що трираменного Хреста зо скісним підніжком в Європі звуть російським, тому кидаймо його й шукаймо іншого; таке поступовання - це самогубство для Української Церкви й для української культури. Що американці кажуть “рошен Крисмес” на наше Різдво за старим стилем, це зовсім не підстава, щоб ми відмовлялися від свого традиційного старого стилю в Церкві. Щоб боротися з цим злом, треба випустити хоч коротку “Історію Української Церкви” англійською мовою в десятках тисяч примірників, а не закликати народ до харакірі. Ось ще приклад. Безпідставно вирішивши, що трираменний Хрест - це московський, у Вінніпегу одної ночі... позрубували підніжки з набанних хрестів греко-католицьких церков... Цебто переробили українські хрести на католицькі. (Див. монографію: Іларіона: “Трираменний хрест зо скісним підніжком - національний хрест України”. 1951 р. Історично-археологічна студія). VIII. Українська Церква і по 1686 році довго не піддавалася Москві, а тому й впливів тієї не було. Києво-Печерська Лавра, як і вся Українська Церква, вперто й послідовно довго відпекувалася своєї залежности від Москви, хоч з 1686 року офіційно була під Москвою. Київська Лавра довгі віки була ставропігією, цебто залежала безпосередньо від Патріярха Константинопольського, і ніяк не хотіла йти під Патріярха Московського. Але її таки змусили аж 1695 року писатися ставропігією Патріярха Московського, змусили по дев'ятилітній упертій боротьбі. Та Лавра таки не здавалася і року 1718-го 27 січня випустила книжку “Минологіон”, на якій було надруковано, що вона вийшла з друкарні Києво-Печерської Лаври, “Ставропігії Святішого Вселенського Константинопольського Патріярха”. Ця книжка попала в руки московського уряду, а потім і в руки царя Петра І. Цар сильно розгнівався, і видав свій суворий наказ 5 жовтня 1720 р., а в ньому читаємо: “Єго Императорское Величество указал имяноваться Кіевопечерскому й Черниговскому монастирям по всех книгах ставропигією всеросійських Патріархов, а не константинопольських”. (Докладно розповідаю про це в своїй монографії: Історія українського друкарства, Львів 1925, ст. 279-295). І цар суворо наказав надалі нічого не друкувати без дозволу Синоду. Але це мало помагало, і Києво-Печерська Лавра таки видавала свої різні видання до кінця XVIII віку. І не піддавалася московському впливові. IX. Дзвін на “Достойно” В Українській Церкві з давнього часу прийнято дзвонити на “Достойно”, коли Священик по виголошенні “Благодать Господа нашого” починає читати тайну Молитву “Достойно й праведно”, то дзвонять в один найбільший дзвін, і дзвонять аж до співу “Достойно єсть”, цебто дзвонять в найважливіший момент Св. Літургії, в час Перетворення Св. Дарів. А в деяких місцях дзвонять по Перетворенні, на саме “Достойно єсть”. Такого дзвону не знала й не знає Грецька Церква, не знає його й Церковний Устав. Звідки ж узявся цей звичай дзвонити на “Достойно” в Церкві Російській? За Московського Патріярха Якима (1673-1690) складена була книжка “Щит Віри”, і в ній про цей звичай читаємо таке: “Минулих часів за батьків наших, та й за нашої пам'яті не було думки в нашій Святій Великоруській Церкві, щоб на Господні Слова (“Прийміте, ядіте...” і “Пийте од неї всі”) Св. Евхаристія тайно перетворялася, і не вклонялися під час виголошення цих Христових Слів, а люди стояли просто й молилися і дзвонення в той час не було. На це багато свідків, і не дуже старих”. А почалося це з такої причини. Деякі юнаки, з царственного города Москви, захотіли відійти в Польське Королівство для латинської науки. Вони відійшли і навчалися в латинських школах, і, бувши учнями, ходили в латинські костели за своїми вчителями, і там вони бачили в костелах і в тамошніх християнських церквах, як сусідніх, що коли ієрей читав словеса Христові, то тамошні люди творили поклони й бувало дзвонення. Це їм, як юним, здалося благочинним і гарним. Побувши там деякий час, юнаки ці повернулися додому в царственний город Москву, і розповіли деяким своїм знайомим священноначальникам та вельможним мужам, що мали велику силу в царському домі, що білорусьці (за XVI і XVII віки в Московії українців часто звали білорусцями) та латиняни при виголошенні Слів Господніх (“Прийміте, ядіте...” і “Пийте од неї всі”) поклоняються Тілу й Крові Христовій. А дзвонення в той час Богослужби почалося від оповідання тих таки вищезгаданих юнаків та від малоросіян, що приходять до нас. І перше казалося, - дзвонення (благовіст) на “Достойно” за звичаєм як у Києві й по всій Малоросії на Утрені, на 9-ій пісні: “Величить душа моя Господа” і “Чеснішую Херувим”, щоденно в кожній Церкві дзвонять у дзвони. А згодом, як минав час, мало-помалу зачали люди, яких навчали ті ж таки юнаки та малоросіяни, говорити про дзвонення на Літургії, щодо Слів Христових і на виконання Тайни дзвонять. І найбільше тоді почали люди пильно поклонятися, як Тілу й Крові Христовій. І де б хто того часу не був, чи в Церкві, чи вдома, чи в дорозі, чи на роботі, чи на торгу, почувши той дзвін, зараз усі підводилися й кланялися, думаючи, що вклоняються Тілу Христовому при Словах Господніх, не знаючи певно, що на Літургії не тоді, коли виголошуються Слова Господні: (“Прийміте, ядіте..” і “Пийте од неї всі”), але при словах: “І сотвори убо хліб сей” пресуществляються (перетворюються) хліб і вино в Тіло і Кров Христову”. Так подає “Щит Віри” про запровадження дзвонення на “Достойно” по російських Церквах, яке принесене в Росію з України. Звичай цей чисто український, бо Грецька Церква його не знала й тепер не знає. З цього прикладу робимо висновок, що багато з того, що бачимо по російських Церквах, це наше українське. Історія культури сотнями прикладів показує, що церковні звичаї всі віки переносилися з України в Росію, і позосталися там і до сьогодні. Ось тому багато церковних звичаїв, які бачимо в Російській Церкві, це звичаї не чисто російські, але наші українські. В 1686 р. Українська Церква перейшла з юрисдикції Царгородського Патріярха в юрисдикцію Патріярха Московського, вищезгаданого Якима. Але впливи Української Церкви на Російську, як бачимо, не спинилися, і були сильними й далі. Залежність від Москви виявлялася головно адміністративно, а не ідеологічно. Щодо часу Перетворення, то в Українській Церкві давно вже вирішено, що Дари перетворюються при Молитві до Духа Святого, при словах: “І сотвори убо хліб сей” і т. д. Вищеподаний уривок зо “Щита Віри” цінний і для історії цього питання. Патріярх Яким, про якого тут згадано, довгий час був ченцем українського Межигірського Монастиря, тому добре знав українські церковні звичаї. X. Якогось більшого ідеологічного впливу на Українську Церкву Церква Московська ніколи не мала. Усе це нам ясно свідчить, що якогось більшого ідеологічного впливу Російської Церкви на Українську ніколи не було, - був тільки вплив адміністративний, а це ж далеке від якоїсь церковної ідеології. Залежність Української Церкви від Московської не можна рівняти, скажімо, з залежністю Греко-Католицької Церкви від Риму, - Рим послідовно веде своїх уніятів до повного окатоличення, накидає свої Канони, а навіть Догматику, а це вже довело до того, що ті уніяти самі стали зватися католиками. Навпаки, московський вплив завжди сприймався в Україні тільки як адміністраційний утиск. Бо якоїсь релігійної ідеології Москва нам не накидала уже хоча б тому, що сама не мала такої, - ідеологію для Московської Церкви в більшості всі віки творили таки головно українці. Митрополит Іларіон
“Вісник”, №22, 2001, Канада (огфографію автора збережено без змін) |
|||||||
