Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЗАПИТУЙТЕ - ВІДПОВІДАЄМО!Такій людині можна порадити тільки одне - отямитися і сказати собі: “Ну от, слава Богу, Господь дав мені зрозуміти, що насправді я йшов у Церкву не за тим, за чим потрібно”. І те, що іноді через ті чи інші прикрощі церковного життя, через розбіжності з священиком чи парафіянами нам Господь дає це відчути, - це благо. Для користі нашої ж душі. Виходить, що ми в церкву йшли не до Христа, а до уважного священика, до приємних людей, за гарним запахом ладану, до побожного співу хору... Тобто йшли майже як до клубу або до товариства людей, яке нас влаштовує, тобто шукали в церкві душевного комфорту, а не спасіння душі. І за те, що нам врозумляється, що рятує Христос, а не кадило і не отець, який ласкаво говорить, - треба подякувати Богу. І коли зрозумієш це - йди в церкву до Нього, а не до людей. Ще Єфрем Сірин говорив, що церква - це не тільки братство святих, але і натовп грішників, які розкаюються. А якби всі почали оцінювати - чи приємно стояти один з одним, то почали б розбігатися, і довелося б будувати мільйони храмів по всій країні. І, навіть, не храми, а індивідуальні кабінки, де б кожний і перебував... зі своїм психоаналітиком.
Що робити, якщо твоя думка в якомусь конкретному випадку не збігається з думкою Церкви або священика? Я думаю, що спочатку потрібно чітко визначити, що таке “думка” Церкви. Якщо мова йде про ставлення до тих чи інших реалій політичного, суспільного, культурного життя, які виражені окремими священиками, або церковним Священоначалієм, або Видавничим відділом, або Богословським інститутом, або іншою церковною структурою, - то тут за кожним християнином зберігається внутрішня свобода. І немає ніякої необхідності вважати, що сказане тим або іншим священиком або церковним відділом - істина в останній інстанції. Якщо Ваша думка з приводу якогось роману, кінофільму або педагогічного підходу відрізняється від думки церковних ієрархів або священиків, і при цьому Ви переконані, що Ваша точка зору продиктована не особистою пристрастю, не однобокістю підходу, не браком інформації, а виношена як плід свідомого внутрішнього переконання, - немає необхідності духовно себе насилувати і називати біле - чорним, а чорне - білим. Я знаю, наприклад, що багатьом з духовенства старшого покоління спочатку подобалися деякі з латиноамериканських телесеріалів - де добро тріумфувало, цнотливість виходила заміж, а злодії були покарані. Але я також знаю, що багатьох віруючих, у яких розвинене мистецьке відчуття прекрасного, коробила печать заяложення високих ідеалів на всьому, що відбувалося у цих серіалах. Це з одної сторони. А з іншої - якщо мова йде про віровчення, догматику “важливих життєвих питань”, то тут існує тільки один критерій для православної людини - співставити свою думку з Переданням Церкви. І якщо ми бачимо, що в наша думка протирічить тому, чому навчає, чим живе і як молиться Церква, то потрібно смиренно сказати про себе: “Господи, я не розумію, в чому помиляюся, але я вірю Тобі, вірю Святим отцям і не хочу суперечити Тобі ні в чому”. І в такому випадку відмовитися від своєї думки.
Сучасні інтелектуали, які тяжіють до живого особистого спілкування з Богом, деколи вважають, що Церква, як соціальний, суспільний інститут, висушує віру, і тому можна обійтися і без церковних Таїнств, і без соборної молитви. Головне полягає в тому, наскільки відповідально ми відносимося до основ християнської віри. Звичайно, якщо нашим головним критерієм є: “я сам”, “мій власний розум” і “моє власне бажання”, тобто бажання жити, як заманеться, а серце схильне до різного роду пристрастей - то тоді Євангелія відсувається на задній план. Та коли ми вважаємо, що Євангелія є дійсно свідчення того, чому навчав Ісус Христос, то тоді не можливо затушувати ту головну істину, що Спаситель прийшов на землю не для того, щоб дати моральні норми, яких би дотримувалися його учні, не для того, щоб пояснити таємниці світу і створити саму величну з усіх філософій. Він прийшов, щоб заснувати Церкву - глибоко духовний організм, в якому б усі ми з Ним, як главою, були об'єднані. І цей шлях вказується Ісусом Христом через Таїнства. Хто віру буде мати і хреститься, той спасеться, а той, хто свідомо відкинув свій хрест, підлягає суду. Хто буде брати участь у Євхаристії, прилучатися Крові і Плоті, які пропонуються нам на Трапезі Господній, той наслідує Царство Небесне, а хто скаже: «мені це не потрібно», залишиться поза банкетом Слави. І це слова самого Христа, а не пізніші вигадки ієрархів, що бажають мати слухняну паству. З самого початку сутність Церкви будувалася, як общинне життя навколо таїнства Євхаристії, як єдність багатьох у союзі миру, а не як буття безлічі самозамкнутих монад, що мріють про те, як би зручніше жити в цьому світі. “Благовіст”, №3, 2000
|