Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
МЕЛАНЯ - “ГОЛОВА БАРАННЯ”Тоді вовк буде жити разом з ягням...
і мале дитя буде водити їх... і лев як віл буде їсти солому. (Іс. 11, 6, 7) В одній глухій і віддаленій від великих міст місцевості була велика гора, що поросла дрімучим лісом. Біля підніжжя гори текла річка, жили заможні рибалки і хлібороби. Від цього села бігла через ліс доріжка в інше село, і на цій доріжці осторонь на галявинці стояла хатинка, в якій жила бідна жінка по імені Меланя, а по прізвиську “голова барання”. Так прозивали її тому, що вважали її наївною, а наївною її вважали за те, що вона про інших більше, ніж про себе, турбувалася. Якщо, бувало, попросить хтось щось таке, що не можна зробити інакше, а тільки в ущерб собі, без всякої вигоди для себе, то такій людині говорили: “Відчепися, мені це невигідно - он там на пагорбку живе Меланя - “голова барання”: вона не розбирає, що їй вигідно, а що невигідно, - її і проси, вона, напевно, зробить.” І людина йшла на пагорбок і просила в Мелані. І, якщо вона могла зробити, про що її просили, вона робила. А якщо не могла, то привітає, приголубить і добрим словом розрадить - скаже: “Потерпи, Христос терпів і нам велів.” У Мелані хатинка була малюсінькою - тільки можна було обернутися біля пічечки. А жили з нею сухорукий хлопчик Єрошка і безнога дівчинка Живулька сиділа на кривому стільчику. Обоє були не рідними Мелані - “голові баранній”, а чужими: їх рідних розбійники в лісі закололи, а дітей не зачепили. Селяни їх знайшли і стали судити - хто б їх взяв? Нікому не хотілося брати безрукого і безногу - ніякої користі з них, а Меланя почула і каже: “Це ви правду, добрі мужички, говорите: без рук, без ніг - які робітники, а їсти-пити треба - віддайте мені Єрошку з Живулькою. Буває, що і мені самій їсти нічого - тоді нам втрьох веселіше терпіти буде.” Мужички зареготали. - Безтурботна ти, - говорять, - Меланя, і дійсно - “голова барання”. І віддали їй і Єрошку і дівчинку Живульку. А Меланя їх привела і залишила в себе жити. Живуть вони часом з квасом, а порою з водою. Меланя ночами не спить: то багатим бабам кужіль пряде, то мужикам рукавиці з шерсті в'яже. На муку і сіль заробить, а хмизу в лісі назбирає - пічку витопить і хліба спече, і сама поїсть, і дітей нагодує. Зійшлися надвечір біля криниці баби і питають Меланю: “Як ти, Меланя, - “голова барання”, з дітлахами раду даєш? - Та все добре, слава Богу, - відповідає Меланя. - Як то добре? Адже вони в тебе обездолені! - А тому, бабоньки, і добре, що вони обездолені, бо на їх долю небагато треба. Якби вони були щасливішими і вдатними - мені б не послужити Господу Богу, турбуючись про них, а так як вони нещасні і бездомні, то чим би я їм не допомогла - все ж це для них краще, ніж коли б я не прийняла їх і про них не подумала. Покивали баби головами і говорять: “А чи ж ти подумала, що з ними буде?” - Ні, - говорить Меланя, - я про це не думала. - Хіба ж можна так? Треба завжди наперед думати! А Меланя відповідає: “Яка користь думати про те, чого знати неможливо. Дасть Бог день - дасть і хліб на день, а вночі нам усім є спочинок на пічечці”. - І то правда, - сказали баби, - вони каліки, може й помруть незабаром, на твоє щастя! А Меланя аж руками замахала. - Що ви! що ви! - говорить, - навіщо смерть прикликати. Я її до себе на поріг не пущу. Нехай вона за дверима присохне. Баби почали потішатися і сміятися. - Ну, Меланя, - говорять, - “голова барання”, і яка ж ти кумедна - смерть біля порога присушити хочеш. Пішла Меланя до Єрошки з Живулькою - понесла їм водиці напитися, зігріти її в горщику і головки вимити біля припічка. А баби поставали біля криниці, вслід їй дивляться і пересміхуються. Аж до них з лісу виходить старий дідок, на дві ключки спирається. - Бабоньки, - говорить, - хто в вас тут є в селі жив-чоловік, що впустить до себе вбогого подорожнього? А баби йому відповідають: “А чий ти, чоловіче, і як тебе звати по імені і по-батькові? Старець відповідає: “Прочанин я світу Божого, і ім'я моє Жива Душа на костилях; притомився в дорозі і перепочити хочу.” - Ми не знаємо тебе, - відповіли баби, - і впустити до себе без мужиків не сміємо, а мужики в нас суворі та грізні - прийдуть, засварять нас. - Що ж це ви своїх мужиків більше Бога боїтеся. Бог же велів прийняти і нагодувати вбогого. Баби відповідають: “Твоя правда, старче. Боже слово пам'ятаємо, а людського боїмося”. Жива Душа похитав головою і говорить: “Тоді, бабоньки, біді бути - так бути не повинно. Піду сам до мужиків, в них попрошуся”. Пішов до мужиків, і мужики його не впустили. - Хто тебе знає, - сказали, - може, ти втомленим прикидаєшся, а сам дізнатися хочеш, де в нас цінне добро лежить, і злодіям виказати, а може, в тебе на тілі прищі і гнійники, а в нас хати чисті, підлоги застелені - йди по стежці на гору, там є бідна хатинка, у ній живе Меланя - “голова барання”, вона всіх приймає і тебе приютить. - Спасибі вам, добрі господарі, - відповідав дідок-Жива Душа і пішов до Мелані. А Меланя вгледіла його через вікно і послала безрукого Єрошку, щоб покликав вечеряти. Єрошка підбіг до старця і кричить: “Йди-но, дідусю. Тітонька Меланя наварила горщик ботви, сіллю посолила, просить тебе повечеряти.” Старець-Жива Душа погладив Єрошку по голові. - Я і так, - говорить, - до вас іду. Бо інші не впускають. І тільки зайшов до хати - відразу тісно стало: і сісти ніде, і немає на чому, а Меланя говорить: “Сідай, дідусю, з дітками поїж, а я постою.” Сів дідусь, повечеряв і заговорив ввічливо і ласкаво. - Спасибі, - говорить, - тобі, що не запитала, відкіля я і як мене звати по імені, а посадила хліба їсти. Я тепер піду в ліс: у тебе тісно - всім нам лягти ніде. - Що ти! що ти! Жива Душа Божа! У лісі ведмеді і вовки ходять - хіба я тебе вночі туди відпущу! Тут нам всім місце буде. Ось Єрошка на пічку, а Живулька за пічку, а ти тут простягнися, де простору більше, а мені моє місце знайдеться. - Ну, будь по-твоєму, - сказав старець, а сам думає: “Де ж те місце буде?” Ліг, вкрився своїм дрантям та й, прихиливши голову, заснув від утоми, а після третіх півнів прокинувся - і бачить, що Меланя, стоячи, пряде кужіль, що в неї на кілочку під стелею приткнутий. Подивився на неї старець одним оком і говорить: “А ти так і не лягала.” А Меланя відповідає: “А мені, Жива Душа, і не хотілося”. Старець похитав головою і говорить: “Ну! Водив, водив мене Господь довго по світу. Думав я, що забув Він про мене і покинув, а Він привів мене у відрадне місце і сподобив побачити любов чисту. За те, скажи тепер мені, які в тебе є бажання - я тобі їх в Бога і випрошу.” А Меланя говорить: “Що мені бракує? Я й так завжди радісна, а бажаю тільки, щоб смерть мого порога не переступала, а якщо прийде, то щоб за дверима і присохла.” Старець відповідає: “Що ж, так і буде.” Пішов старець, а смерть тут як тут. Поважна, вбрана багатою козачкою в парчовій кофті, обшитій золотою китайкою, спідниця широка; на боку сталева коса на золотому ланцюжку і, викарбоване на ній, зображення мертвих кісток людських; уся пика нафарбована, чорні зуби в роті білою хустинкою в руці затуляє і в хату проситься. - Покажи, - говорить, - мені діточок-пташечок, я їм принесла по медовому прянику і по точеному яблучку. А Меланя як глянула на неї, так і впізнала, що то смерть, - закричала на неї: “Добре їм зі мною і без яблучок, а тебе краще б не було, і присохни ти на тому місці, де стоїш.” Та і присохла, і не може зрушити з місця, де зупинилася. А Меланя її сухим хмизом затулила, щоб не видно було. І славне б діло, та пішов по селу страхітливий стогін і сльози: сильний слабшого притісняє і б'є немилосердно, і немає на злодія з жорстоким серцем ніякої кари, і були люди жорстокими, а то зовсім озвіріли, і приходить до Мелані всякий день стільки нещасних, скільки вона за все своє життя не бачила, і вона вже не може допомогти їм, і чує, як вони плачуть і смерть кличуть: “Смерть наша, матінко, де ти забарилася! Навіщо світ покинула! Прийди, вкрий нас від злодіїв наших немилостивих - без тебе вони зазналися без міри!” Ось тут Меланя і отямилася. - Це я, - говорить, - дурна, лиха наробила, захотіла виправити справи Божі - чому бути, того не минути. Я припнула смерть і затулена вона в мене купкою хмизу. - Ох, відпусти її, матінко, змилосердься! Вже сто років у нас ні одного похорону не було. І зачерствіли серця в людей жорстоких, а ми зістарилися, вибилися з сили. Відпусти її і їх прибрати від великих гріхів, і нас - від страждань. І пішла Меланя, відкинула хмиз, а смерть вже не рум'яною козачкою виглядає, а як павутиночка, і коса її вся заіржавіла. - Йди, куди тебе Бог послав! - сказала Меланя смерті. І та колихнулася і попливла до села павутинкою по вижатій ниві. І почувся незабаром похоронний дзвін, і перехрестилися бідняки, і стрепенулися багаті мужики. - Ми, було, думали, вона назавжди пропала, а вона, як змія, з-під хмизу вискочила. Не можна сторіччями лютувати і панувати. А убогі хрестилися і самі в труни лягали. - Притомилися, - говорять, - наші кості - насилу дочекалися землі горсті. І обійшла смерть все село за лісом і прибрала все, що треба було прибрати. А зі всіма і Єрошку, і Живульку, тому що було вже і безрукому, і безногій поза сто років, а Меланя залишилася жити і живе, як колись жила, і все те ж робить, що і колись робила. Ті повмирали, хто звав її Меланя - “голова барання”, і сама вона це ім'я забула. І кожного разу, як смерть обійде весь світ і прийде до неї і запитає: “Як тебе звати?” Вона намагається пригадати, ніяк не може і говорить: “Не знаю. Напевно, моє ім'я змінилося.” Смерть стала допитуватися у всіх: “Яке ім'я в цієї жінки?” І у відповідь їй і впав з неба білий, як сніг, чистий камінь, як серце виточений, і золотим полум'ям на ньому палахкотить ім'я: “Любов”. Побачила це смерть і сказала: “Ти не моя - немає твого імені в моєму списку. Любов не вмирає. Ти доживеш до того часу, коли справедливість і милосердя зустрінуться і вовк ляже поряд з ягням і не скривдить його.” М. С. Лєсков,
1888 р. |
|||||||
