Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія
газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
НЕ ЧУЮ, АЛЕ ВІРУЮ“А як увірують у Того, що про нього не чули? ..Тож віра від слухання” (Рим. 10:14, 17). Про яке “слухання” говорить Апостол? Звичайно, не про фізичний слух. Згадаймо: “..почуєте слухом, - і не зрозумієте; дивитися будете оком, - і не побачите; затовстіло бо серце людей цих ...” (Мф. 13: 14-15). Як є люди з абсолютним музичним слухом, так зустрічаються й ті, хто має особливий “сердечний слух”, схильність душі до сприйняття релігійних істин. Цей слух не можна порівняти із сприйняттям ”житейського шуму”, він дозволяє відчути і голос Духа Божого, “і горній ангелів політ”, а люди, що ним володіють, – найщасливіші на землі. Серед таких духовно чутливих і щасливих людей є ті, хто страждає фізичною неміччю – нечуючі. Здібності душевні, як і фізичні, потребують свого розвитку. Власне кажучи, все, що встановлено у Церкві – її освячуючі таїнства та благодатні традиції – існують лише для того, щоб живити людську душу, формувати релігійне почуття. І наш обов'язок – донести до кожного шукаючого серця найбільший із скарбів - Божественну Літургію. У тому числі й до тих, хто страждає фізичною неміччю. Постійна пам'ять і турбота про інвалідів – ознака духовного здоров'я та благополуччя суспільства. Турбота про їх душі не менш важлива, ніж турбота матеріальна. Ось уже п'ять років, як Львівська єпархія Української Православної Церкви здійснює духовну опіку над людьми із вадами слуху. 29 жовтня 2000 р., з благословення Високопреосвященнішого Августина, архієпископа Львівського і Галицького, у Львівському Свято-Георгіївському храмі була проведена перша Літургія із сурдоперекладом для нечуючих прихожан. Цій події передувала поїздка сурдо-перекладача Шоханової Тетяни у м. Чернівці, де у храмі свт. Миколая вже існував досвід проведення подібних Богослужінь. Важливим стимулом для подальшої роботи у даному напрямку стало відвідання Львівської єпархії протодияконом Павлом Трошинкіним, який активно проводить роботу з нечуючими прихожанами м. Москви і розробив вдалу методику перекладу церковно-слов'янської мови на мову жестів. На початку нашої діяльності група нечуючих прихожан складалась із 25 осіб різного віку та освітнього рівня. Зазвичай, після Літургії проводилось заняття Закону Божого. На початках Літургію перекладали дослівно, пояснюючи зміст окремих слів. Проте із часом ми зрозуміли неефективність цього методу, оскільки для нечуючих незрозумілими залишались зміст євангельських притч, апостольських читань, тексти святкових тропарів і кондаків. Тому, ми вирішили змінити нашу тактику: ми намагаємось подати зміст Євангелія, апостольських читань у більш доступній для розуміння формі, а замість тропарів коротко викладаємо зміст свята або житіє святого. Крім цього, ми намагаємось залучити нечуючих до активного сприйняття Богослужіння за допомогою таких запитань: “Яка частина Богослужіння починається?”, “Що означає те чи інше церковно-слов'янське слово?” і т.п. Священиками нашого храму здійснюється Сповідь нечуючих прихожан. Сповідь проводиться у письмовій формі. Тричі Сповідь наших підопічних проводив о. Іоанн Коржевий (м. Чернівці), який володіє мовою жестів. Це справило незабутнє враження на нечуючих, оскільки для них велике значення має особисте спілкування із священиком. Дехто вперше відчув почуття провини за здійснення тих чи інших вчинків. Після завершення Літургії, зазвичай, ми проводимо бесіди на духовно-моральні теми, намагаємось відповісти на запитання, які виникають у нечуючих прихожан нашого храму. З метою ближчого знайомства з історією Православ'я та його святинями, за сприянням Православного молодіжного братства Почаївської ікони Божої Матері, були організовані паломницькі поїздки у Свято-Успенську Почаївську Лавру, Свято-Успенський Святогірський Зимненський монастир, Свято-Успенський чоловічий монастир у с. Низкиничі, у Скит св. прав. Анни Городоцького жіночого монастиря, у храми та монастирі Чернівецької єпархії. Є у нас і проблеми: По-перше – це відсутність священнослужителя, який володів би мовою жестів. Гострим залишається питання особистого спілкування нечуючих прихожан зі священиком; По-друге – через те, що сурдо-переклад проводиться на кліросі маленького, але завжди переповненого Свято-Георгіївського храму, нечуючі не мають можливості безпосередньо спостерігати за тим, що відбувається у храмі; По-третє – не завжди коректне ставлення оточуючих негативно впливає на створення у нечуючих прихожан, як людей із особливими потребами та особливим сприйняттям світу, позитивного ставлення до Православ'я. У цьому контексті доречно згадати слова із Святого Письма: “Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих... “ (Мф. 18: 10). По-четверте – Львівська єпархія здійснює опіку над нечуючими прихожанами в умовах активної прозелітичної діяльності уніатів та різних сектантських угруповань. Це вимагає від нас толерантного терплячого ставлення та особливих знань, щоб пояснити неправду і помилковість неправославних вчень. Сподіваємось, що по милості Божій, нам вдасться подолати труднощі, і чисельність істинно-православних нечуючих прихожан у нашому храмі буде зростати. Адже і на людей із вадами слуху поширюються слова Спасителя: “Немає волі Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих” (Мф. 18: 14). Сурдоперекладачі Свято-Георгіївського храму
Тетяна Шоханова і Володимир Балацький |
|||||||
