Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ТІЛЬКИ ЦЕЛІБАТ?Відмінність ця не стосується догматів віри. Її дехто згідний вважати прикладом обрядового розмаїття в надрах Єдиної Церкви. Суть же справи відкривається (як і все в Церкві) не поверхневому, а уважному оку. Батьківщина целібату - Іспанія. Разом з обов'язковою безшлюбністю духовенства ця країна породила також: єретичний додаток до Символу віри - filioque; перші страти інаковіруючих, а згодом - інквізицію; Ігнатія Лойолу з орденом єзуїтів і “єзуєтизм” як явище... Питання целібату вирішувалося на соборах в Іспанії ще до І Вселенського Собору, на якому думки отців щодо цього питання розділилися. Голос монаха Пафнутія - безшлюбного подвижника, який до того ще й був скалічений за віру Христову під час гонінь - примусив отців Собору не запроваджувати примусового целібату для всіх кліриків. “Тяжко це для всіх”, - сказав муж, що не торкався жінки. Отже християнин, який до висвячення вступив у шлюб, може згодом бути висвяченим у іподияконський, дияконський, ієрейський сан. Безшлюбний же стан був визнаний гідним високої шани, але приймати його треба лише добровільно і згідно Євангелії: “могий вмістити, да вміститъ”. Такий церковний закон. Такий голос Соборної істини. Але зухвалість не прислухається до Істини. Гордість сама мудра в своїх очах і зневажає настанови. Всупереч цьому Соборному рішенню, всупереч навіть тому, що апостол Петро, на якого посилаються католики, був одружений - на Заході перемогла своя думка і утвердилася своя практика. Перемога приватної точки зору над Соборною істиною - це, за словами О. Хомякова, ознака єретичності, хоча питання це і не дотичить догматів. З такою ж зухвалістю католики й надалі міняли і спотворювали древню Церковну практику, вважаючи себе вправі це робити. Хрещення зануренням замінили на обливання; від мирян відняли Чашу, і так далі. Але вернімося до целібатства. У своїй безумній гордості католики згодом стали вважати тільки свою практику правильною. Жонате духовенство в їхніх очах було “негідним” і “оскверненним”. І це при тому, що самим католикам добре відомо, яка невелика частина їхніх священиків дійсно живе в чистоті. Це при тому, що Церква вважає “сущими під клятвою тих, хто осуджує шлюб і вважає його нечистим” (5-те Апостольське правило). Під клятвою вважаються також ті, що не приймають Причастя від жонатого священика (4-те правило Гангрського собору). А саме такі звинувачення приходилося чути Кирилу і Мефодію під час апостольських трудів серед слов'ян. Німецькі єпископи всіляко противилися діяльності православних ієреїв; осуджували і висміювали грецькі обряди, православних ієреїв називали “нечистими” через їхню шлюбність. 19 грудня 1889 року уніатський священик Олексій Товт звернувся до католицького біскупа Джона в штаті Мінесота за дозволом опікуватися новоствореними парафіями емігрантів-русинів. Ось який діалог між ними відбувся: - Ви маєте жінку? - Ні. - Але мали? - Так. Я вдівець. - Я вже писав до Риму, протестуючи проти того, щоб таких священиків присилали до мене. - Яких священиків Ви маєте на увазі? - Таких, як ви. - Але я - католицький священик Грецького обряду. Я - уніат, і був висвячений законним Католицьким єпископом. - Я не визнаю католиком ні вас, ні того єпископа. Мені не потрібні греко-католицькі священики. Польський священик в Мінеаполісі - це більше, ніж достатньо.” Ця розмова, яка відбувалася на латині, стала переламним пунктом в історії Православ'я а Америці. Отець Олексій розпочав процес приєднання русинів-уніатів до Православної Церкви. На момент своєї смерті у 1909 р. він скерував до єднання з вірою отців 65 парафій з більш ніж 20000 вірних. (“Православні християни в Америці” Джон Еріксон). Питання целібатства стосується Галичини. Для уніатів целібатство не є обов'язковим, але “рекомендованим”. У “батьківських” обіймах Апостольської столиці греко-католики задихалися вже не раз. І сьогодні знов шириться, поки що, шепіт невдоволення латинством. Латинники змінили лексику, але залишили практику. Знову треба перечитувати книжки початку ХХ століття, коли о. Гавриїл Костельник і такі як він захищали русинів від латинізації. В тому питанні, яке нас цікавить, о. Гавриїл Костельник вступив у полемічний двобій з єпископом Станіславським Григорієм Хомишиним. Останній, нині відомий як “сповідник”, насправді був ярим гонителем Православної духовності. Він ввів у своїй єпархії примусовий целібат і захищав цю акцію в пресі. Костельник сперечався з ним. “Целібатний отець присвячений цілком Христу, жонатий - поділений між сім'єю і Богом”, - говорив біскуп. “Священик може бути подвоєний і потроєний, коли дружина і діти допомагають йому”, - відповідав о Гавриїл. “Целібатний жертвує цілковито собою для Христа і Церкви”, - писав Хомишин. “А чому сотні пасторів зреклися Бога в революційній Франції? Чому після вбивства Йосафата Кунцевича целібатні сотнями тікали під захист монастирських мурів василіан? Де була їхня жертовність?”, - питався отець Гавриїл. Кого зацікавила ця полеміка, хай шукає оригінали творів, на сторінках яких вона відбувалася. А ми задамося питанням: “Чи варто протистояти цій дисциплінарній нормі Заходу і чому?” Варто, і ось чому. Безшлюбний стан різко відокремлює католицького священика від мирян. Душі вірних довіряються людям, які на досвіді не знайомі з глибиною простого людського життя, з його радостями, страхами, турботами... На все, що складає повсякденне життя мирянина, ксьондз, патер дивиться ззовні, через сітку сухих моральних настанов. Себе, далеких від чистоти, вони пофарисейськи вважають “святими і чистими”. На сам шлюб дивляться не як на Таїнство, а як на “дозволений гріх”. Недаремно католики століттями ділять Церкву на “Ту, що вчить”, і “Ту, що вчиться”. За думкою Хомякова, саме з цієї причини духовенство в них причащається під двома видами, а миряни - під одним. Мовляв, ми - жива сила, а ви - лише інертна маса. Тільки в середовищі целібатного духовенства міг виникнути догмат про “непорочне зачаття Діви Марії”. Всякий шлюб в очах римського духовенства - принижений, всяке зачаття - порочне. Роблячи виняток для Божої Матері, католики зробили “ведмежу послугу” християнському богослов'ю. Якщо Божа Матір від самого зачаття зовсім не така, як усі ми, то і Христос, Який від Неї прийняв людську природу, - не зовсім Боголюдина. Його людська природа - не така, як наша. У Церкві немає нічого малого, яке б не впливало суттєво, хоча і не явно, на все велике і значне. Церкву треба любити цілком: в дрібницях і в головному. Віднайти свої джерела, розумно оберігати їх перед лицем єретичної західної навали, - завдання Православної Церкви. Гордість не вміє каятися. Ні від “верховності” своїх, таких часто “Неверховних”, пап, ні від “целібату” своїх, таких часто “нецелібатних”, достойників Рим не відмовиться в найближчому часі. Християнський Схід знає і про це, і ще багато іншого, і не чекає добра від лукавого Риму. Сам Захід чим раз сильніше відвертається від свого домашнього “музейного експонату” - Римської Церкви, яка біжить, підіткавши сутану, за цим шаленим світом, і не може його наздогнати. Тільки сліпий і “во тьмі сидящий” галичанин дивиться не на Схід, куди дивляться наші храми, а на Захід. Звідти він і буде каратися. І в дрібницях, і в головному. Протоієрей Андрій Ткачов,
м. Львів |
|||||||
