Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
СРІБНА ЗАМЕТІЛЬДо Різдва ще місяць, але воно вже обдає тебе іскорками інею, припадає на світанку до намерзлих вікон, співає в церкві на всеношній “Христосъ рождаеється, славіте...” і сниться ночами веселою срібною завірюхою. У ці дні нічого земного не хочеться, особливо школи. Вдома зауважили мій передсвятковий настрій і попередили: - Якщо принесеш погані оцінки, то ялинки і нових чобіт не побачиш! “Нічого, - подумав я, - подивимося... Коли поставлять мені, як обіцяли, трійку за поведінку, то я її на п'ятірку виправлю... З арифметики, напевно, вліплять двійку, також не біда. У вчителя двійка на лебедину шию схожа, без кружечка, - її теж на п'ятірку виправлю”... З Грицем поверталися зі школи. Я запитав його: - Ти відчуваєш, як пахне Різдвом? - Поки що ні, але незабаром почую! - Коли? - Тоді, коли мамка гусака купить і смажити почне, тоді і почую! Його відповідь мені не сподобалась. Я надувся і замовк. - Ти чого надувся? - запитав він. Я скосив на нього сердиті очі: - Хіба Різдво смаженим гусаком пахне? - А чим? На це я нічого не зміг відповісти, почервонів і ще більше розсердився. А Різдво наближалося. У магазинах вже з'явилися ялинкові прикраси і різдвяні подарунки. За тиждень до Різдва Христового нас відпустили на канікули. Перед тим, я молив Бога, щоб Він не допустив двійки з арифметики і трійки за поведінку. Бог почув мою молитву, і з арифметики - трійка, а за поведінку - п'ять з мінусом. Різдво стояло біля вікон, малювало-мережило квіти на склі, чекало, коли в домі вимиють підлогу, постелять килимки, затеплять лампади перед іконами і впустять Його... Прийшов Свят-вечір. Ступав заметіллю, білою-білою, як ніколи. Наш ганок замело снігом, і, відкидаючи його, я подумав: незвичайний сніг... - ніби святий! Вітер, шумів у вітті беріз - теж незвично! Люди в лапатих сніжинках - теж не ті... Дорогою, по кучугурах хлопчисько у валянках віз на санках ялинку і дивно чомусь посміхався. Я довго стояв під заметіллю і прислухався, як по душі ходило веселим вітром духмяне і найпрекрасніше у світі слово - “Різдво”. Воно війнуло хуртовиною і запахом колючої ялиці. Не знаючи куди подіти себе серед цього білого дива, я забіг у собор і послухав, як у церкві читали пророцтво про народження Христа у Вифлиємі; пройшовся базаром, де продавали ялинки; переліз через паркан у міський парк, хоча ворота були відкриті. В парку нікого, - тільки заметіль посвистувала серед дерев. Невідомо чого, кинувся з розгону в глибоку кучугуру і губами притулився до снігу. Втомився, бігаючи по заметілі, сизий і закляклий, прийшов додому і побачив під іконами маленьку ялинку... Сів поруч з нею і почав співати, спочатку бурмочучи, а потім усе голосніше і голосніше: “Дева днесь пресущественного рождаєетъ”, і замість “волхви со звездою путешествуютъ” проспівав: “волки со звездою путешествуютъ”. Батько, слухаючи мій спів, сказав: - Ти що? Де це бачено, щоб вовки зі звіздою подорожували? Мені дуже хотілося їсти, але до зірки - не можна. Батько, закінчив роботу, став читати вголос Євангелію. Я прислухався до його протяглого читання і думав про Христа, що лежить у яслях: - Напевно, йшов тоді сніг і маленькому Ісусу було дуже холодно! І мені так стало шкода Його, що я заплакав. - Ти чого канючиш? - запитали мене занепокоєно. - Нічого. Пальці відморозив. - Так тобі і треба! Сиди вдома! І от, нарешті, наступив різдвяний вечір. Ми пішли на всеношну у церкву Спаса-Преображення. Заметіль втихла, і безліч зірок висипало на небо. Серед них я довго шукав різдвяну зірку і, на превелику радість, знайшов її. Вона сріблясто-блакитним промінням сяяла яскравіше від усіх зірок. От ми і в церкві. Під ногами ялиця, а навкруги, куди не глянь, звідусіль - сяйво. Навіть огрядний староста, якого всі називають “жилою”, і той сяє, як святий угодник. Тут я побачив Гриця. Протиснувся до нього і шепнув на вухо: - Я бачив на небі різдвяну зірку... Велику і сяючу! Гриць покосився на мене і буркнув: - Звичайна зірка! Вегою називається. Її завжди видно! Я розсердився і штовхнув його в ребро. Раптом стало дуже тихо. Всі відчули, що зараз відбудеться щось надзвичайне. Тиша в церкві стала ще тихішою. Прозвучало: - С нами Бог! Розумейте языцы и покоряйтеся, яко съ нами Богъ! Радісно, одноголосо хор підхопив - С нами Бог! Розумейте языцы и покоряйтеся, яко с нами Бог! Відчинили Царські врата, вівтар був сліпучо-білим від срібної парчі на престолі і жертвеннику. - Услышите до последних земли, яко c нами Бог, - лунав хор усіма найкращими в місті голосами. - Могущии покоряйтеся, яко с нами Бог... Живущий во стране и сени смертней свет возсияет на вы, яко с нами Бог. Яко отроча родися нам, Сын, и дадеся нам - яко с нами Бог... И мира Его нет предела, - яко с нами Бог! Коли проспівали цю величну пісню, то закрили Царські врата і знову почали читати. Потім хор радісно заспівав: “Рождество Твоє, Христе Боже наш”. Після різдв'яної служби вдома зазорили (так говорила мама) ялинку від вогню лампади. В цей зоряний вечір мені знову снилася срібна заметіль, і, начебто, крізь її хвилі йшли вовки на задніх лапах, в кожного з них було по зірці і всі вони співали: “Рождество Твоє, Христе Боже наш”. М. Нікіфоров-Волгін
"Дорожний посох" |