Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІСтрах смерті властивий не всім поголовно, а тільки людям з певним світосприйняттям, без віри в Бога. В передсмертних переживаннях людей, які вірять в Бога, в Його милість, відсутній страх. Вони не бояться. Але таких людей небагато. Більшість відчуває потребу не тільки вірити, але й знати. Чи можливо знати, що відчуває людина після смерті? Вказівки на те, що це можливо, не зменшуються, а зростають, і це дає надію, що страх смерті можна подолати, як і всяке інше незнання. Ми знаємо джерела, звідки люди черпали свої знання про посмертні переживання: Святе Письмо, розповіді людей, які переходили через грань життя і смерті та розповіді чаклунів. Розповіді чаклунів непереконливі, тому що всі вони суб'єктивні і оманливі. Найближчими до істини є розповіді святих, які отримали знання про потойбічні переживання, перебуваючи в особливому стані, як писав Апостол “чи в тілі, чи не в тілі”. Одною з найвідоміших є розповідь св. Феодори (Див. “Митарства св. Феодори”). Життя душі після смерті - реальність. Це обурює людей, які привикли вважати, що потойбічний світ не може і не повинен мати нічого спільного з нашим земним світом. Вони, якщо і уявляють якесь життя після смерті, то обов'язково бачать себе в найкращому світлі, в обителях, якщо і не райських, то аж ніяк не в пеклі. А між іншим наука і всі спостереження говорять нам про те, що в природі не існує несподіваних скачків. Закон еволюції, тобто поступовий перехід від простого до складного, від недосконалого до досконалого, спостерігається в усіх областях природи; чому ж тоді тільки в випадку, при переході з фізичного стану в стан вищий за фізичний має відбутися якийсь протиприродний скачок. Чому людина обмежена і грішна, яка перебувала в рабстві у своєї чуттєвості: хтива, пожадлива, сластолюбна, після смерті відразу позбудеться всього, чим жила до цих пір і стане ідеальною. Чому не допустити набагато більш доречне і розумне припущення, що ця людина збереже всі свої властивості, свої пристрасті, які знову ж таки заважатимуть їй скористатися великими можливостями нового життя, не скованого обмеженнями фізичного тіла? Якщо це допустити, то в потусторонньому світі виявиться така ж розмаїтість ступенів свідомості і така строкатість переживань, як і в доступному для нас земному житті. Візьміть з земних переживань хоча б це: велику картинну галерею - і уявіть собі як мимо ряду картин проходить натовп людей всіх прошарків суспільства і всіх ступенів розвитку і освіти, від художника-мислителя до простого робочого. Що винесе кожний з них, йдучи з галереї? Хто стане сперечатися, що кожний винесе щось своє, зовсім несхоже на те, що відчуває сусід. Те ж саме завжди і всюди, де пізнання проходить через наш внутрішній світ. Те ж саме повинно повторитися, за всіма законами розуму, і в нових умовах нашого посмертного існування. Людина, для якої вищою насолодою було смачно поїсти і розкішно пожити, буде намагатися знову повторити все ті ж переживання, а, не отримавши фізичного задоволення, буде страждати. Ось вам і пекло, ось вам і рай. Раніше, коли я тільки прийшла до православної віри, мені здавалося, що Господь, бачачи нашу гріховність, не являє нам більше Свої чудеса. Але те, що трапилося зі мною згодом, змусило мене думати по-іншому. І я готова розповісти про все. Почну по порядку. Мій шлях до Православ'я був нелегким і затяжним. Я народилася в часи активного будівництва “раю на землі”, коли завзято навіювалось, що Бога не існує, а “релігія - опіум для народу”. Найбільше паплюжилося Православ'я. І в моїй душі міцно вкоренилося відношення до віри предків як до чогось відсталого і примітивного. Але питання, в чому зміст земного буття, став хвилювати мене досить рано. З дитинства я намагалася осягнути таємниці природи, вивчаючи її. Потративши на це не один рік, я не дістала переконливої відповіді. Інтуїтивно відчувала, що за матеріальним проявом життя стоїть життя невідоме і, можливо, більш різноманітне і багатогранне. Я догадувалася, що внутрішній стан людини, її душа якимось чином пов'язані з невидимим життям. Я захоплювалася психологією і філософією. Але різні теорії не викликали довіри, і я перестала ними цікавитися. На той час в моїй свідомості вже витало поняття “Творець”. Але я рішуче уникала поняття “Бог”, що асоціювалося для мене з фанатизмом. І в результаті безоглядно поринула в вир східних вірувань, що манять обіцянкою відкрити Істину. Раптом я почала здогадуватися, що мене “водять за ніс”, намагаючись і зовсім відвести від Істини. Не покладаючись більше на свої сили, усвідомивши свою незначимість перед Незбагненним, я тоді з щирістю і розпачем, що переповнював мене звернулась до Творця: “Господи, допоможи знайти Тебе! Вкажи шлях, що веде до Тебе, до Істини!..” Відтоді я тільки жила і дихала цією внутрішньою молитвою-благанням. І Господь почув. І вказав шлях до Себе. Я прийняла Святе Хрещення. Православне віросповідання, глибоко торкнувши мене, стало сенсом буття. Я була вражена тим, що все життя ходила поруч з Істиною, не підозрюючи про це. Можливо для того, щоб тепер так дорожити вірою предків, Господь і вів мене до неї настільки тернистим шляхом. Раптом я відчула незвичайний стан внутрішнього спокою і врівноваженості, невідомий мені раніше. Разом з цим, моє хворе тіло чудесним чином відразу позбавилося численних болячок. Тіло стало жвавим, ніби в юності. І мені здавалося тоді, що все це - навічно. Так продовжувалося не один місяць, поки я старанно осягала церковне життя з його чудесними Таїнствами. Спочатку я не усвідомлювала, для чого даються мені ці нові сили. І замість того, щоб збільшувати їх і дорожити ними, я почала витрачати їх нерозумно і безоглядно, все більше поринаючи в суєту, я стала нехтувати службами, забуваючи про Таїнства, що так живлять і очищають душу. Результат не забарився. Всі дари, так щедро послані мені Божою милістю, я втратила. От тоді всі мої колишні хвороби і повернулися до мене ще з більшою силою. А внутрішній спокій охопив, виснажуючи душу, смуток і невдоволення. Начебто мене і зовсім не торкалася Божа благодать. На той час мені було вже сорок років. А на руках пізня дитина, якій всього п'ять з половиною років. Потрібно було піклуватися про неї, годувати, вдягати, пестити. І, забувши про головне - про спасіння душі, мене поглинула побутова круговерть. Моє існування без Бога знову стало схоже на безглузду метушню, від якої я постійно відчувала тільки неймовірну втому. На моє щастя, Господь зглянувся наді мною. І цього разу Він виявив Свою безмежну милість. Не підозрюючи ні про що, я самозакохано піддалася мирській суєті. Працювала художником і старалася виконати вчасно велике замовлення. Несподівано різко погіршується стан здоров'я. Це змусило мене після закінчення роботи відразу піти до лікаря. Я давно не зверталася за медичною допомогою. І сухуваті слова хірурга: “Завтра терміново на операцію...” - були для мене шоком. В мені все похололо. I тут все моє життя, життя, в якому вже не було часу на те, щоб стати і спокійно задуматися, зненацька і раптово застигло перед жахаючою невідомістю. “Як же так?.. Що ж буде зі мною? Що буде з моїми близькими, з моєю маленькою дитиною? - думала я. - Адже операція має бути під повним наркозом. І, ймовірно, що моя грішна душа навіки залишить тіло! Якою стане вона перед Господом?..” Визволяючи з фінансових труднощів родину, я працювала день і ніч, забувши про Бога. Більше місяця не відвідувала храм, не сповідалася і не причащалася Святих Тайн. Нагромаджені, нерозкаяні гріхи обтяжували душу. Тривале невідвідування храму я виправдувала перед своєю ниючою совістю і перед Богом тимчасовими обставинами, сильною втомою і браком часу. Наказ хірурга миттю перевернув все моє життя і його цінності. І в цю довгу і болісну ніч перед операцією я зовсім не спала, думаючи, що найбільш важливим і єдиним для мене тепер залишилося лише спасіння душі. Свідомість своєї гріховності доводила до розпачливого відчаю. Душу пекло вогнем. Ледве дочекавшись ранку і залишивши приготування до лікарні, я стрімголов кинулася в знайомий монастир до священика, в якого раніше завжди сповідалася, сподіваючись, що він не відмовить мені в допомозі. На моє велике щастя, отець був в монастирі. Більше години я провела в щирому каятті і плачі за свої гріхи. Господь був настільки милостивим, що не відмовив мені і в Причасті Святих Тайн. Таїнства зняли з моєї затьмареної душі важкий тягар. А настанови священика, що не приховав правди, налаштували мене на найгірше, дуже допомогли опанувати тваринний жах і правильно підготувати себе до операції. Нарешті заспокоївшись, я довірила себе волі Всевишнього. Весь час до операції я лише повторювала Іісусову молитву. З Нею я лягла на операційний стіл. Коли “пішов” наркоз і в роті відчула холодок, думки почали розпливатися, немов танули. І я встигла вимовити подумки лише: “Господи, в руце Твої...”. Але потім, зібравшись з силами, відчуваючи всю важливість цієї молитви в настільки відповідальний момент свого життя, я все-таки договорила: “...віддаю душу свою”. До цього я не раз переносила операції під повним наркозом. І щоразу, коли приходила до себе, було лише відчуття глибокого сну без сновидінь. А цього разу... Коли я докінчила молитву, то немов вилетіла кудись. При цьому свідомість не залишала мене ні на секунду. Я начебто опинилася в іншому вимірі. Признаюся відразу, що те, що почало відбуватися зі мною з цієї миті, було поза земними відчуттями і поняттями. При убогості людської мови це не підлягає опису. Але я все-таки осмілилася зробити це, по волі Вищій. ...Ніщо в мені і поза мною і приблизно не нагадувало щось земне. Всі людські відчуття зникли відразу і без сліду. Але я достоту знала, що це я і що все це відбувається зі мною. Відчуття себе були настільки не по-земному яскравими і змістовними, що людською уявою не осягнути. На землі ж, ув'язнені тілом, відчуття себе дуже обмежені і зациклені на своєму “я”. До того ж людська свідомість, постійно затьмарюється потоком думок і шквалом емоцій, не має цілісності, як я зрозуміла з часом, оцінивши свій стан ТАМ. Отже, моя свідомість була зосередженою. В наступну мить мені раптом захотілося дослідити себе, усвідомити: що я є і ким я є? І моя свідомість несподівано і незримо враз відокремилося від мене самої. Я побачила себе з боку. І змогла розглянути себе саму дуже доскіпливо. По-земному це звучить, принаймні, дивно і неправдоподібно. Але ТАМ своя реальність і свої закони буття, абсолютно не підлягають нашому розумінню... Якщо говорити про час, то весь цей епізод відбувся мигцем. Але і тимчасові поняття ТАМ також своєрідні: час ТАМ ніби існує в часі. І той відрізок часу, коли я розглядала себе з боку, був самостійним і чималим кавалком часу в загальному русі миттєвостей, які ні на мить не зупиняються. В наступний момент я побачила перед собою величезний світлий простір, який вселяє тиху, світлу радість. Цей неосяжний світлий простір простирався до обрію, який було чітко видно. А за мною, я відчувала, була грань, що відокремлювала мене від прірви (так я відчувала те місце, звідкіля тільки що “прийшла”). Я ніби знаходилася на площині, під якою була темна і глуха безодня. Ця незрима і невідома площина відокремлювала ту гнітючу, похмуру безодню від безкрайнього світлого простору, в якому тепер опинилася я. Ще на землі, перед операцією, я з відчаєм молилася, щоб Господь дав мені ще хоча б небагато часу, крапочку часу, щоб роздати борги ближнім. Я страдницьки молила ЙОГО, щоб Він дав мені цю можливість. І коли опинилася ТАМ, в мене була єдина мета. Все в мені було підвладне їй і сконцентроване на цій меті. Це було нездоланне бажання неодмінно потрапити до НЬОГО, - Хто був над всім і в усьому, Кому підлягає все навколо. Слово “Бог” в моїй свідомості в ту мить було відсутнє. Але я чітко знала, що це Остання Інстанція, Вершитель всього, Суддя. Мені було необхідно потрапити до НЬОГО з ПРОХАННЯМ. З ПРОХАННЯМ, що я принесла з собою відтіля, звідки тільки що прийшла, і важливішого від нього в мені і для мене нічого більше не було. Я навіть і не усвідомлювала, не задумувалася над причиною цього прохання. Але саме це ПРОХАННЯ і була єдиною рушійною силою, що змушувала мене з нездоланною жагою всією своєї істоти пориватися до НЬОГО, - саме це наповнило мене через край. На якусь мить я відчула себе зовсім самотньою. Але це була тільки мить. Тому що в наступну мить (незалежно від мене і мого наміру) раптом відчула, що рухаюсь - я була вже не одна. Відчувала чиюсь присутність, хоча ще і нікого не бачила. Але хтось чи щось, пестливе тепло, неосяжне, надійне, раптом виникло звідкись поруч зі мною, опікуючи і супроводжуючи мене. Було відчуття, що настільки несподіваний супровід дарований за Вищим бажанням, зі співчуття до мене, яка потрапила в незвичні умови, для підтримки і настанови мені. І я відразу відчула в собі впевненість і довіру до невідомого провідника і спробувала передати Йому свої наміри. Але це виявилося зайвим, тому що він і без моїх повідомлень знав про мій намір ТУТ. І, беззаперечно підкоряючись моєму головному бажанню-меті, він вів мене за собою. Невеликий відступ, щоб доповнити свою розповідь. Через декілька днів після операції мене відвідала сусідка. Я розповіла їй без будь-яких подробиць про те, що під час операції “подорожувала”. Вона пригадала, що більше семи років тому також була під повним наркозом і під час операції “подорожувала”! Вона прийнялася дуже докладно описувати все, і мене вразила дивна схожість (навіть в подробицях) з моїми враженнями. Враження від її подорожі були настільки сильними, що вона пам'ятала все вже більше семи років. Але була в наших з нею “подорожах” одна, і дуже значна, різниця. А саме: мою знайому ТАМ ніхто не супроводжував, і вона відчула ТАМ безмежну самотність. Можу ще добавити, що вона віруюча в Бога людина, але не православна і нехрещена, і заперечує Христа як Спасителя. Тепер знову продовжу про свою подорож. Супутник, що вів мене, сприймався мною все реальніше. Я починала усвідомлювати, що він за Чиїмось вищим роспорядженням зобов'язаний показувати мені все це і я повинна пройти весь цей маршрут, визначений мені Зверху. Мною володіла мета - якомога швидше потрапити до НЬОГО. Мій супутник, здавалося, миттєво вловлював все, що відбувалося в мені. Будь-який мій намір, передавався йому відразу, немов в розмові між двома людьми, які добре розуміли один одного. Але мова нашого спілкування була незвиклою. Вловивши моє нетерпляче бажання, мій провідник беззаперечно підкорявся мені. Ми незабаром опинилися в обмеженому просторі, в центрі якоїсь великої лійки. Ця лійка під нахилом ішла в якийсь невідомий простір під нашим простором, начебто усередину його. Я нерішуче зупинилася поблизу цієї лійки. Зупинився і мій провідник. Ми ніби щось перечікували, відчувши, що потрібно зупинитися. Тепер у мене була можливість детально роздивитися свого супутника. Він не був ні чоловіком, ні жінкою. Довге хвилясте волосся спадало з голови на розпростерті крила і зливалися з ними воєдино. На ньому було одіяння, що ховало кінцівки. Мій супутник - його голова, лик, довге розпущене волосся, крила й одяг - мерехтіли переливами кольорів, що дуже нагадували переміну світла на перламутровій поверхні морської раковини. Його тіло за якістю не було схожим на грубу людську плоть, а ніби складалося з ущільненого непрозорого повітря. Аромат, що йшов від мого супутника, був не просто запахом. Це був незвичайно дивовижний духовний аромат, подібного якому в земних умовах я жодного разу не відчувала. Обличчя його, випромінюючи неземний спокій, було водночас добрим і незворушним. Були і очі, і ніс, і вуста, не різкоокреслені, і цим ще більше підкреслюючи лагідність і красу лику. Газета “SOS”, №7, 2001
|
|||||||
