Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ДИТЯЧА СТОРІНКА
СВІТЛЕ ЩАСТЯНе важко уявити, яка це була радість для апостола Петра. Перебувати на вершині райської гори і споглядати звідти світ Божий - це зовсім не те, що поневірятися, наподобі жебраків, від дверей до дверей. Знаходитися посеред чудесних райських садів набагато приємніше, ніж подорожувати по землі і не знати, чи буде в тебе притулок в бурхливу ніч, чи ти будеш змушений іти дорогою в холодній темряві. Можна собі уявити, яка це була радість - прийти, нарешті, після тяжких випробувань туди, куди поривався. Адже апостол Петро не завжди був впевнений в тому, що все закінчиться благополучно. Нерідко він вагався і мучився сумнівами. В хвилини вагань апостол Петро не міг зрозуміти, заради чого вони повинні поневірятися, якщо Господь - Владика Всесвіту?! Тепер він міг з посмішкою згадувати все пережите з Господом, всю скруту перебування на землі. Був під час їхньої подорожі один день, коли апостол Петро вже думав, що страждання перевершують його сили. Це тоді, коли Господь взяв його з собою і став підніматися на високу гору, не говорячи йому, навіщо вони туди йдуть. Вони минали міста, що лежали в підніжжі гори, і храми, що стояли вище. Вони пройшли повз селянські подвір'я і хатини чабанів і лишилася позаду остання хатина дровосіка. Нарешті вони досягли оголеної вершини гори. Тут не росли ні чагарники, ні дерева, а стояла хатина одинокого чоловіка, яку він збудував, щоб давати притулок прочанам. Потім проходили засніженими рівнинами, і досягли безладно нагромаджених крижаних гір, через які навряд чи могла пробратися і сарна. Довго йшли по слизьких крижаних глибах, апостолу Петру здавалося, що ніколи він ще не був так близько до царства смерті; крижаний подих вітру і похмурий, як смерть, туман огортали їх, і, наскільки він міг бачити і чути, не було тут, крім них, жодної живої істоти. А вони ще тільки на середині гори. Тоді апостол Петро став просити Господа повернутися. - Почекай, - сказав Господь, - я хочу показати тобі дещо, що дасть тобі мужність витримати підйом. І вони рушили вгору в холодну імлу, доки не досягли високої прямовисної стіни, яка перетнула їм шлях. - Ця стіна оточує всю гору, - сказав Господь, - і неможливо подолати її. Ніхто на землі не може побачити, що за нею, тут притвор раю, а там, за стіною, житимуть душі праведників. Обличчя апостола Петра мимоволі виразило недовіру. - Там не пітьма і не холоднеча, як тут, - сказав Господь. - Там вічно квітуче літо і яскравий блиск сонця і зірок. Петро обернувся до Господа і сказав: - Зійдемо знову на землю і будемо терпіти все варте терпіння, тому що є таке місце, де життя перемагає смерть. І вони спустилися з гори і продовжили свою справу. І ось тепер, нарешті, він тут, в раю, йому нема чого більше тужити. Повними пригоршнями черпай блаженство з його невичерпних джерел. Пройшло два тижні. До престолу, на якому сидів Господь раптом наблизився ангел, поклав перед Ним сім поклонів і повідав, що з апостолом Петром трапилося, напевно, велике горе. Він не їсть і не п'є, і очі в нього червоні, ніби він не спав підряд декілька ночей. Почувши це, Господь підвівся і пішов шукати апостола Петра. Він знайшов його на дальній околиці раю. Апостол Петро лежав на землі, настільки знеможений, що не міг стояти. Одяг мав розірваний, голову посипану попелом. Побачивши його в такому стані. Господь сів поруч і заговорив так само, як мовив у ті часи, коли вони разом долали земну юдоль страждань. - Що тебе мучить, Петре? - запитав Господь. Горе так охопило апостола Петра, що він не відповів. - Що тебе мучить, Петре? - знову запитав Господь. Коли Господь повторив питання, апостол Петро зняв з голови золотий вінець і поклав його до ніг Господа, даючи зрозуміти цим, що він відмовляється від частки в Його Славі і Величі. Але Господь добре розумів розпач апостола Петра, який сам не знав, що чинить. Він не розгнівався на нього. - Скажи ж Мені, нарешті, що тебе так мучить? - мовив він так приязно, як і колись, і з ще більшою любов'ю в голосі. Тут апостол Петро підхопився, і Господь побачив, що він не тільки засмучений, але і розгніваний. - Я прошу звільнити мене від служіння Тобі, - сказав він. - Не можу я більше бути в раю. Господь спробував заспокоїти його, як робив це багато разів і раніше, коли апостол Петро гарячкував. - Ти, звичайно, можеш піти, - сказав він, - але ти повинен спочатку сказати Мені, що тобі тут не подобається. - Я скажу Тобі, що я чекав кращої нагороди, коли ми разом бідували на землі, - сказав апостол Петро. Господь бачив, що душу апостола Петра наповнена гіркотою, і не відчув до нього гніву. - Говорю тобі, що ти вільний і можеш іти, куди хочеш, - сказав Він, - поясни тільки, що тебе мучить. Тоді, нарешті, апостол Петро розповів про своє горе. - В мене була стара мати, - сказав і він, - і вона померла. - Тепер я знаю, - сказав Господь, - ти страждаєш тому, що твоя мати не потрапила в рай. - Так, - відповів апостол Петро, і його охопив такий розпач, що він почав ридати. - Я заслужив, щоб вона була зі мною тут, - сказав він. Але коли Господь дізнався, за кого вболіває апостол Петро, також засмутився, тому що не тією людиною була мати апостола Петра, яка б могла сподобитися Царства Небесного. Все своє життя вона думала тільки про гроші, і біднякам, що стукали в її двері, ніколи не подала ні копійки, ні шматочка хліба. Але Господь розумів, що апостол Петро не може второпати, наскільки його мати була скупою і тому не сподобилася небесного блаженства. - Петре, - сказав Господь, - ти впевнений, що твоїй матері буде тут добре? - Ну, це Ти говориш тільки тому, щоб не виконати мого прохання, - сказав апостол Петро. - Кому ж не буде добре в раю? - Хто не вміє радіти чужій радості, той не зможе бути тут щасливим, - сказав Господь. - Тоді, крім моєї матері, є в раю такі, яким, не місце тут, - сказав апостол Петро. Засмутився Господь тим, що апостола так поглинуло горе, що вже не розуміє, що говорить. Він почекав трохи, надіючись, що апостол Петро покається і зрозуміє, що його матері не місце в раю, але той і не думав про це. Тоді Господь покликав до себе ангела і звелів йому спуститися в пекло і перенести в рай матір апостола Петра. - Дозволь подивитися, як він буде переносити її, - сказав апостол Петро. Господь взяв апостола Петра за руку і повів його до скелі, що круто спускалася вниз. Показав йому, як злегка нагнутися над прірвою, щоб побачити пекло. Коли апостол Петро глянув вниз, він спочатку не міг нічого розпізнати; ніби дивився в глибокий колодязь. Бездонна прірва відкрилася під ним. Перше, що він побачив, був ангел, який спускався в безодню. Апостол Петро бачив, як ангел безстрашно летів вниз, в непроглядну пітьму, і тільки не на всю широчінь розправляв свої крила, щоб не надто швидко спускатися. Коли очі апостола Петра звикли до темряви, він почав краще бачити. Він побачив, що рай розташований на горі, кільцем обрамляє бездонну прірву, в якій мучаться грішники. Ангел досить довго спускається, зауважив він, а все ще не досягнув дна. Ця страшна глибина пекельної безодні налякала апостола Петра. - Аби тільки він зміг повернутися разом з моєю матір'ю! - сказав він. Господь глянув на апостола Петра зі смутком в очах. - Немає такої ваги, яку Мій ангел не зміг би підняти! - мовив Він. Безодня була такою глибокою, що туди не проникало сонячне проміння; суцільна темрява панувала там. Але ангел освітлював собою спуск, так що апостол Петро міг роздивитися, що являє собою прірва. Це була безмежна, чорна пустеля. Круті, шпичасті скелі покривали її дно, а між ними поблискували калюжі чорної води. Жодної зеленої стеблини не було тут, жодного деревця, ні найменшої ознаки життя. Усюди на гострих скелях були грішники, що дряпалися вверх. Вони повисли на них в надії вибратися з безодні, але, побачивши, що це неможливо, заклякли від розпачу. Апостол Петро бачив, як вони сидять і лежать, простягнувши руки в безвихідній муці, з застиглим, спрямованим вгору поглядом. Інші закрили лице руками, намагаючись не бачити навколишніх страхіть. Всі завмерли; ніхто з них не ворушився. Деякі лежали в калюжах, не бажаючи вибратися з них. Найбільше жахала велика кількість грішників. Все дно ущелини начебто було суцільною масою тіл і голів. Нова тривога охопила апостола Петра. - Побачиш, що він не знайде її, - промовив до Господа. Господь подивився на нього так само сумно, як колись. Він добре знав, що апостолу Петру не варто тривожитися за ангела. Але апостолу Петру здавалося, що не вдасться знайти його матір серед безлічі засуджених на вічні муки. Ангел, махаючи крилами, літав над дном прірви в пошуках матері апостола Петра. Раптом один з нещасних грішників побачив ангела, підхопився, простяг до нього руки і закричав: - Візьми мене з собою, візьми мене! Всі заметушилися. Мільйони мільйонів знеможених у пеклі в одну мить підхопилися, простягаючи руки, благаючи ангела перенести їх в рай. Зойки грішників було чути навіть нагорі, де стояли Господь і апостол Петро, і наповнили скорботою їх серця. Ангел високо літав над грішниками; і доки він шукав матір апостола Петра, вони мчали слідом за ним, як гнані бурею. Нарешті, ангел побачив ту, за якою прилетів. Він склав на спині крила і блискавкою кинувся вниз. Апостол Петро крикнув з радості, побачивши, як він підхопив і підняв його матір. - І будеш благословенний ти, якщо донесеш до мене мою матір! - сказав він. Господь тихо поклав руку на плече апостола Петра, як би попереджаючи його, що ще рано радіти. Та апостол Петро ладен був плакати від щастя, що мати врятована. Він не міг уявити собі, що ще щось може розлучити їх. Він ще більше зрадів, коли побачив, що деяким грішникам вдалося вхопитися за його матір, яку чекав порятунок, щоб і самим перенестися в рай разом з нею. Їх не менше дюжини повисло на плечах старої жінки, і апостол Петро подумав, що це велика честь для його матері - допомогти стільком нещасним позбутися погибелі. Ангел не перешкоджав їм. Здавалося ноша зовсім не була для нього важкою. Він піднімався вище і вище, і крила рухалися так легко, ніби він ніс на небо мертву пташку. Раптом апостол Петро побачив, що мати його почала звільнятися від грішників, які вчепилися за неї. Вона хапала їх за руки і розтискала їхні пальці, так що нещасні один за одним падали прожогом в пекло. Апостол Петро чув, як вони благали пожаліти їх, але стара, очевидно, не хотіла і подумати, щоб ще хтось, крім неї, одержав вічне блаженство. Вона звільнялася, скидаючи їх одного за одним в пітьму пекла. І, коли вони падали туди, весь простір лунав стогоном і прокльонами. Тоді апостол Петро окликнув свою матір і став благати її змилосердитися, але вона нічого не хотіла чути і продовжувала робити по-своєму. Апостол Петро побачив, що ангел почав підніматися повільніше, хоча ноша стала легшою. Великий страх охопив апостола Петра, ноги підкосилися, і він впав на коліна. Нарешті, залишилася одна єдина з усіх грішних душ, що міцно притиснулася до матері апостола Петра. Це була молода жінка, що повисла на шиї і вмоляла взяти її в рай. Ангел з своєю ношею був настільки близько до раю, що апостол Петро вже протягнув руки, щоб прийняти свою матір. Йому здавалося, що ангелу залишалося два-три рази махнути крилами, щоб опинитися на вершині гори. Та раптом ангел зовсім перестав махати крильми, і лик його зробився темнішим за ніч. Тому що стара, закинувши руки назад, вчепилася ними в грішницю, намагаючись відірвати її від себе. Нарешті, їй вдалося розщепити стиснуті пальці і стара звільнилася від останньої душі. Коли грішниця полетіла вниз, ангел трохи опустився і, здавалося, не мав сили піднятися. Він подивився на стару з глибокою скорботою; його руки відокремилися від неї, і він випустив її, немов вона зробилася для нього занадто важкою ношею в ту ж мить, як залишилася одна. Одним помахом крил він піднявся в рай. Апостол Петро ще довго лежав, голосно ридаючи. Господь мовчки стояв біля нього. - Петре, - сказав нарешті Господь, - я б ніколи не подумав, що ти будеш так плакати, живучи в раю. Тоді старий слуга Господа підняв голову і вигукнув: - Як можна бути щасливим, коли чую тут стогін найдорожчих мені і бачу страждання моїх побратимів! Лик Господа спохмурнів від найглибшого смутку. - Нічого б я так не бажав, - сказав Він, - як всім дарувати рай, наповнений одною тільки радістю і світлим щастям. Хіба ти не розумієш, що тільки заради цього Я зійшов на землю до людей і вчив їх любити ближніх, як самих себе? Адже без такої любові не буде місця ні на землі, ні в небесах, де не змогли б їх настигнути муки і горе. Сельма Лагерльоф,
(1858 - 1940) |
|||||||
