Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
НЕУПИВАЄМА ЧАША(Закінчення. Початок у №5)...Чотири роки минуло, і були ті роки, як сон світлий: загубилась в ньому далека Ляпуновка. Нові імена почув і полюбив Ілля: Леонардо і Мікеланджело; Тіциана і Рубенса; Рафаеля і Тинторетто... Рік навчався в місті Дрездені, у російського художника Івана Михайловича. Він говорив: - Пам'ятай, Ілле: народ породив тебе - народу і послужити повинен. Серця свого слухайся. Минув рік. Сказав Іллі художник: - Більше тобі від мене нічого не взяти, Ілля. Відповів йому Ілля: - Я для діла привезений паном: навчусь - розпишу церкву, от і послужу рідному місцю. І прилаштував його тоді пан в живописну майстерню до Ватиканського майстра Термінеллі. Працював у нього Ілля три роки. На третьому році написав Ілля церковну картину, на замовлення самого кардинала. Бачив Ілля, як відсилали картину кардиналу, а в правому кутку стояв чорний підпис: Термінеллі. Став Термінеллі давати Іллі роботу: розписувати стелі і стіни на приміських віллах. Всі хвалили його. І сказав Термінеллі: - Ти - готовий. Тепер можеш на роботі ставити своє ім'я. Не їдь, Ілля, в Росію. Там дикуни, вони нічого не розуміють. - Тому я і хочу їхати. - Тут ти будеш багатий, а там тебе можуть вбити батогом, як раба! - Так, можуть, Але там, якщо я напишу святу Цецілію, будуть радіти, і рука не підніметься на мене з батогом. А на роботі буде стояти моє ім'я - Ілля Шаронов. Зрозумів Термінеллі і знітився. Нудьгував юнак за рідним, тягнула душа додому. Але і розумів, що душа у нього нова, не зможе терпіти, що терпів, і що інші терплять... Побачив Ілля у сні Високо-Владичний монастир. Виходить народ з монастиря з хоругвами. Побачив облуплені стіни собору і старця з пензлем. Сказав старець: “Йди, Ілля! Новий розпис робимо, по слову Господню.” Тоді подумав Ілля, що треба взяти пензлі і палітру... і заспівав радісно: “Красуйся, ликуй і радуйся!..” Зібрав нажите, рушив у путь-дорогу кораблем. Пригадав слово Арефія: “Плавати тобі, Ілля, великим морем!” Двадцять два роки виповнилось Іллі, коли повернувся він в Ляпуново. Побачив, що зламали стару церкву і збудували нову. Жив Ілля біля хліва, у флігельочку. Ходив дивитись на церкву, примірявся до роботи. Подав Ілля панові план роботи. Повертів пан той план, сказав, щоб під куполом до Престола Господнього спереду великомученицю Анастасію намалювати, а не первомученика Стефана, похвалив, що не забув Ілля преподобному Сергію надати видне місце, - Сергій був його ангел, - і сказав: - Тепер працюй. Другий рік працював Ілля. До дня Іллі - престольного празника, закінчив живописну роботу. Прийшов на ганок, сказав камердинеру: - Доповідай, що роботу закінчив. Пішов у церкву, розібрав риштування. Сказала йому душа - “Радуйся, Єрусалиме!”. І сказала ще: “Плавати б тобі, Ілля, великим морем!” Говорило серце: не для цієї ж роботи повернувся... І ось, як колись, в яблуневому монастирському саду, в тяжкій дрімоті, що охопила його, осяйнуло... Ілля зі страхом і радістю невимовною впізнав очі, що глянули на нього. Були вони на пів неба, світлі, як промінь зорі. Таких не буває. На мить сяйнули вони тихою зірницею і згасли. В трепеті піднявся Ілля, дивився крізь сльози в небо, у втрачену радість: - Господи... Твою красу бачив... Відчув серцем, що прийде, повинно прийти те, що радістю опаляє душу. Опівдні прийшли пани дивитись церкву. - Усе тут промовляє до серця... - освітила його поглядом пані. Поклонився Ілля сором'язливо: були її слова великою нагородою для нього. Сказав пан: - Так, дякую, Ілле. Виправдав ти мою довіру. А ще бажає пані ікону свого ангела, великомучениці Анастасії. Вже постарайся. - Постараюсь! - сказав Ілля щасливий. Тиждень горіла душа Іллі, коли писав він образ великомучениці Анастасії. Зайшли пани подивитись роботу. Здивувався пан, що готова. - Як чудесно! - промовила пані і по-дитячому склала руки. - Це чудо! Якось пан викликав Іллю до себе. - Ось що, Ілле... Чув я, що думаєш відкупитись? Вільну ти отримаєш. Бачила пані сьогодні в монастирі твою роботу, Георгія Побідоносця... Сподобалось їй. - На останок ... пані бажає, щоб ти написав її портрет... Можеш? - Можу. З того часу почались для Іллі солодкі муки, що вогнем пекли душу. Не жив ці дні Ілля, не торкався їжі, і лише кусень хліба і вода підтримували його сили. ...На двадцятий день закінчив Ілля роботу. Сказав своїй господині: - Закінчена моя робота... Солодко мені було писати ваш образ! Сором'язливо глянула. Цей погляд прийняв Ілля за винагороду. Восени йшли дощі. Погано стало Іллі, слабіти став, не покидав його кашель. Коли ж випав сніжок, втішився Ілля зимі: приносить зима здоров'я. Став Ілля доживати свої дні: небагато їх зоставалось. Лежав від слабості днями і пригадував тяжке життя своє. Думав: “Мені жити недовго; нехай вона, світла пані моя, дізнається про життя моє і про моє кохання до неї.” Узяв зошита і почав писати про своє життя. Навесні почув Ілля, що народилась у пані донечка. А через два дні - вразило наче громом: пані померла. Він ледве міг ходити, але зібрався з силами і прийшов попрощатись. Іншою побачив Ілля світлу пані свою, прекрасну в сні останньому. Віддав, як і всі, останнє цілування. Після поховання новопреставленої Анастасії прийшов Ілля до пана, сказав: - Хочу розписати усипальницю. Два тижні працював Ілля в холодному і вологому склепі, писав ангела смерті з чорними крилами і кам'яним ликом, з суворими очима, в котрих стояли сльози. Схилявся цей ангел над могилою Анастасії. Закінчив роботу, саму тяжку з робіт своїх, зліг і не піднявся більше. Прийшов його провідати Каплюга. Сказав йому Ілля: - Ось, помираю. Сходи в монастир, Онисич... дай знати. Привези на своїй конячці духівника обительського, у нього сповідався... ієромонаха Сергія. Не дійду сам. Виконав Каплюга останнє бажання Іллі: сам привіз ієромонаха. Пробув ієромонах Сергій сам на сам з Іллею годину часу, потім покликав дячка, стару Агафію і скотаря убогого Степашку, - за свідків будуть, - при всіх оголосив Ілля, - монастирю залишає образ “Неупиваєма Чаша”. Вперше побачив Каплюга ікону, що була завішана новим полотном. Наказав Ілля зняти покривало, і побачили всі Святу з золотою чашею. Лик Богоматері був у неї - дивовижно-прекрасний! Дивувався Каплюга, чому без Младенця писана, не уставно, але дивився і не міг відвести погляду. І зовсім убогий, напівнімий, кривоногий скотар Степашка дивився і сказав - радісна. Помер Ілля теплої весняної ночі. Чув через відчинене віконечко, як співає соловейко в парку. Слухав і думав - співає на острівку, в черемшині. Прийняли останній подих Іллі тітка Агафія і дід Степашка. Помер Ілля - і забули про нього. Травою заросла могила його на північному боці церкви, осів камінь і став заростати мохом. Стало і його невидно в густій траві. Прийняв монастир ікону - “Неупиваєма Чаша” - дар посмертний від Іллі. Дивувались настоятелька і старші: знав добре Ілля уставне ликописання, а живописав Пречисту з чашею, як мученицю, і без Младенця. Бентежились вони, але ієромонах Сергій сказав: - Чаша сія і є Младенець. Писали древні християни знаком: писали Рибу і Двері, і Лозу Виноградну - знамення потаємне від злих. Тоді вирішили соборно освятити ікону, але не ставити в церкві, а в трапезній палаті обителі. І коли сестри трапезували, то дивились на ікону і не могли надивитись. Згодом стали перешіптуватись, що являється їм у сні ця ікона - Неупиваєма Чаша. Говорили старим черницям і на сповіді ієромонаху. Стали бачити у снах і старші. І пішла монастирем чутка: чудесна та ікона. Тоді поїхала настоятелька до архієрея. Постановив архієрей: не розголошувати до часу, а перевірити з усією суворістю і з серцем чистим, щоб не спокушались, а поки записати все під клятвою. І почала вести суворий запис вчена черниця, матінка скарбниця Ксенія. Незадовго після цього повертався додому відставний служивий бомбардир, чоловік убогий, на ім'я Мартин Корабльов, тяжко ступав на милицях після Севастопольської війни: набрякали і віднімались у нього ноги. Спинився в монастирі на перепочинок. Лагідно прийняли його, нагодували, зігріли. Прийшов убогий Мартин в трапезну палату і побачив ікону радісну - Неупиваєму Чашу. Потай, розповіли йому сестри, що являється у снах та ікона і любовно наказує перенести її в соборну церкву для всенародних молінь. Не міг відвести зачарованого погляду убогий Мартин від радісного лика Пречистої і, хоча важко йому було, поклав перед Нею три земних поклони. І всю трапезу сидів, не відвівши погляду від небаченого лика, і молився таємно. А вранці покликав настоятельку і передав їй під клятвою: явилась йому дивовижна ікона Пречистої Богоматері з Золотою Чашею і сказала: “Пий з Моєї Чаші, Мартине убогий, - зцілишся.” Сказала настоятелька: - Я і сестри обителі не раз сподоблялись одкровення Пречистої, але зберігаємо це до часу в таємниці. Тоді невідступно і зі сльозами почав убогий Мартин просити, щоб відслужили перед Неупиваємою Чашею молебень з водосвяттям. Зі сльозами молився весь монастир, прохаючи чудесного зцілення, святили воду, і взяв Мартин освяченої води в склянку і розтер ноги. Але не дарувала йому Пречиста зцілення. Потай сестри терпіли скорботу, і вселялись в їхні душі спокуса і розпач. З великим сумом залишив Високо-Владичний монастир убогий Мартин. А вранці прибігла, з великим плачем і сльозами, стара матінка вратарниця Виринея на ганок настоятельки і вигукнула: - Призріла Пречиста скорботи наші! Зцілився Мартин убогий, бачила сама! Без милиць ходить! Не наважуючись радіти відверто, запитували її: звідки знає? - Біля святих воріт розповідає Мартин народу. Тоді пішли всі разом і побачили: стоїть солдат Мартин, а навколо багато народу, бо день був базарний. Босим був Мартин і показував всім ноги. Чудувались сестри - були ті ноги як у всіх здорових. Хресним знаменням свідчили і настоятелька, і стариці, що ще вчора були ті ноги опухлі, наче колоди, і жовті як гнійники. А Мартин показував милиці і сповіщав народу: - До Михайлівського, братці, ледве доповз... ноги стало ламати, сили немає! Прийняли мене переночувати, допомогли в хату влізти... Поклали мене баби на піч і на моє прохання стали мені розтирати ноги святою водою від Неупиваємої Чаші. А у мене сила зовсім щезла, ніби ноги мені ріжуть! Знепритомнів... І ось, братці... Хрест цілую... Нехай мене Бог зараз вб'є.. Чую я задушевний голос: “Мартин убогий!” І побачив я Радісну, з Золотою Чашею... З небаченими очима, як сяйво живе... “Встань, Мартин убогий, і ходи! І радій!” Опам'ятався я, братці, ніч темна, нічого не видно в хаті... Всі сплять. Чую - не болять ноги, торкнувся... Господи! Та де ж колоди мої каторжні?! Сам з печі зліз, стою - не болять ноги, не чую болю зовсім! Розбудив господарів, запалили лучину... а я ходжу по хаті і плачу... Підтвердили його слова чоловіки і жінки, що прийшли з Михайлівського з Мартином. Зашумів народ і просив відслужити молебень Неупиваємій Чаші. Пішов поголос околицями, і стали невпинно прибувати до Неупиваємої Чаші віруючі: у хворобах і скорботах, в печалях і турботах - всі, хто шукав розради, і діставали її. Звелів архієрей перенести ікону в головний собор, прибув з духовною місією. І довго не міг відвести погляду від невимовно радісного лика. Сказав проникливо: - Не за уставом писано; але вираз великого змісту явно. І звелів вченому архієрейському майстру, до лика не торкаючись, зобразити Младенця, що в Чаші стоїть: буде ця ікона за ликописним списком - Знамення. Прибув в обитель іконописний майстер і дописав Младенця на святому Лоні в Чаші. Рік за роком притікав до ікони народ - щороку більше. Стали люди вшановувати ту ікону і за зцілення від пияцтва, почали називати по-своєму - “Упиваєма Чаша.” За сотні верст везуть сюди жінки своїх чоловіків, що біснуються, кричать дикими голосами і вириваються з мотузок. Допомагає від п'янства Неупиваєма Чаша. Дивляться на чудесний Лик безумними очима - і заспокоюються. Приходять наречені і вішають рожеві стрічки - запоруку щастя. Матері приносять первістків, - на них радісно дивиться Неупиваєма. Знають в обителі, що розбійник Аким Третяк, який промишляв в околицях, приніс алмазний перстень, прислав настоятельці з запискою. Не прийняв монастир дарунку, але записав у свій список. Що до Неї притягує - не скаже ніхто: не знайти потрібного слова, щоб висловити голос серця. Відчувають лише, що радість наповнює душу. Іван Шмельов (1873-1950)
Повість “Неупиваєма Чаша” (скорочено) |
|||||||
