Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ХРАМ НА КРОВІПеред похованням на цвинтарі, вирішили пронести труну по всій Турі, де отець Григорій за три роки служби священиком в Эвенкії пройшов сотні кілометрів, охрестив десятки людей. Труну везли повз магазини, організації, житлові будинки, і всюди виходили люди попрощатися з ним. Цвинтар знаходиться за вісім кілометрів від селища Тура, на горі. Тут чекав на отця Григорія останній його земний притулок. Ще одним православним хрестом стало на цій горі більше. Коли двоє священиків, які прибули за благословінням керуючого Красноярсько-Єнісейською єпархією архієпископа Антонія в Туру, через два дні ввійшли у вівтар, то вони побачили, що кров на престолі, в щілинах була все ще червона, не висохла. Кров'ю було залите все - священики зробили відеознімки. Але і без документального фільму було ясно, що возвівся ще один храм на крові. У останні хвилини життя отець Григорій знав, хто його вбиває. Але в те, що його може вбити Роман, не вірив. Коли за три дні до цієї ночі жінка, у якої наймав житло ревнитель Крішни, прибігла до настоятеля храму і повідомила, що її помешканець погрожує принести в жертву о. Григорія, він не повірив. Бездомний юнак з Томська, якому о. Григорій дав притулок, якого годував, жалів, якому щиросердечно доказував, в якій пітьмі перебуває; хіба може він зробити щось зле? О. Григорій і двері йому відчинив, як тільки почув голос. Серед ночі впустив у притвор храму, при якому жив, і відразу одержав удар шилом в область серця, потім у лівий бік, у шию. Права кисть руки о. Григорія також пронизана наскрізь. Напевно, він намагався нею мимоволі закрити себе від удару. Експертиза підтвердила слова ката: о. Григорій був ще живий, коли вбивця почав відокремлювати його голову від тіла. До ікони Ісуса Христа в терновому вінку, яка лежала в центрі храму на аналої, і відніс голову священика негідник. Молився Крішні, коли обносив її навколо аналоя. “Якби ти знала, яка радість у мене, - говорив постоялець господині, готуючись до вбивства. - Я Крішні жертву принесу. Я три роки йшов до цього! Ваш отець буде першим”. Кришнаїти вбивцю за свого не визнали, і про це через газети повідомили нещодавно всім. Але він визнавав і визнає своїм “богом” Крішну. Вбивця говорить, що його “бог” зажадав від нього увійти з головою священика в “святая святих” православного храму - у вівтар, і кинути її на престол. Тут, на престолі, відбувається таїнство Божественної Літургії - безкровна жертва - хліб і вино - Плоть і Кров Христова. А тепер кривава жертва - голова о. Григорія лежала на святому місці. І святе покривало престолу - антимінс, - в яке зашиті мощі святих мучеників, просочився кров'ю нового мученика... Багатьох людей відспівував отець Геннадій, але подібного похорону ще не бачив. Ховали воїна - воїна Христового. І багато хто відчув себе в тому ж військовому строю. Гена, в майбутньому о. Григорій, у молодості свято вірив в ідеали комунізму і активно проповідував їх. Якби йому хто тоді сказав, що він стане мучеником Православної Церкви, посміявся б. Вчився в Одеському держуніверситеті на історичному факультеті. Був комсоргом курсу, брав участь у роботі ВЛКСМ України. Потім став комуністом. Та раптом на п'ятому курсі Гена увірував і почав проповідувати Євангелію серед однокурсників. За це його виключили з партії, позбавили диплому. Геннадій Яковлєв став священиком - о. Григорієм. Служив в Сибіру: Анжеро-Судженську, Тобольську. Він умів говорити палко і надихав вірою слухачів. В Іркутську священика обрали депутатом і членом президії обласної Ради. А пізніше послали відновлювати Православ'я в далеку Туру. У селищі, одночасно з ним, появилася людина, яку звали Романом Крішніним... - Я воїн Крішни і виконую його накази... Роман Крішнін, таким ім'ям називає себе Руслан Володимирович Любський. Родом з-під Томська, служив у військах зв'язку. Якось зустрів духовного вчителя і увірував в Крішну. Сюди прийшов три роки тому пішки. - За що отця Григорія...? - Крішна наказав. Свідомість священика низька, він вів людей вниз... - Раніше людей вбивав? Розхвилювався, затаївся, не відповів. - Більше твій “бог” нікого не “замовляв”? - Живіть праведно, - відповів, - тоді з вас і волосина не впаде. Його вивели. Оперативник розповідає, що лже-Роман не піддається тиску: прикрикнешь - миттєво замикається в собі і починає співати мантри. - Розповідають, він проповідував серед молоді... Хлопці з села відповіли: - Дівчат не любив. Горілки не пив, в карти не грав. Говорив, Крішна не дозволяє. Їв мало. Говорив, що вистачає духовної їжі. Ось і хата Павлових. Тут жив вбивця. - Він був сильним і спокійним. - Валентина, хазяйка, сама парафіянка православної церкви, розстроєна. - Але щось з ним трапилося. Якось сказав: - Тітко Валю, ви - ніщо! Я таке пізнав і відчув в собі, що вам і не снилося... - Я аж очі витріщила. Але вбивства не сподівалася! Павловим за п'ятдесят, і коли три роки тому в них поселився юнак, якого звали Романом, вони прийняли його, як сина. - Раніше добрим був. Пам'ятаю, як у тайгу ходили. Собака по снігу йти не захотіла, тоді він на руках її носив!.. Раділи: старанний, в техніці розуміється, разом з господарем підлогу перестелили. За три дні до злочину Ромка помітно змінився. Він і раніше після суперечок з о. Григорієм приходив злим, а того дня його аж трясло. - Я вб'ю його! - Я бачила, як вони сперечалися, - розповідає парафіянка храму, - і як розлютився Роман, коли о. Григорій сказав: “Марнуєш своє життя дурістю”. Роман аж вискочив на вулицю і так ляснув дверима, що цвях вискочив! Можливо, тоді і виник задум вбити священика? Православного не зміг взяти словом..., тоді спробував сокирою?.. - Яка ганьба! - вимовляє через силу чоловік у коричневій шкіряній куртці. Відчувається, що людина він непогана, а вчинок сина підкосив його. Це батько вбивці. Руслан ріс добрим. Чому змінився?! Батько - з Томської області, начальник авіалісоохорони. В нього дружина - вчителька молодших класів, і дві красуні-дочки. І дійсно. Як син з інтелігентної сім'ї раптом став жорстоким вбивцею? Коли і що батьки пропустили? Напевно тоді, коли син почав приносити і читати підозрілі книжки з яскравими обкладинками і малюнками в східному стилі. Але хто б міг подумати, що ці безневинні книги приведуть до самоутвердження у злі. Народився серед нас, православних. Але для власного духовного вдосконалення був обраний не багатий досвід подвижників Православ'я, а чуже вчення; щоб не так, як всі, щоб для себе і перед іншими підкреслити, вирізнити себе з “натовпу”. Одному, самотужки, гризти граніт, чужого нашій релігійній свідомості, вчення. Напевно о. Григорій дав зрозуміти “самозванцю-кришнаїту”, що його егоїстична віра - це не релігія. Цей випадок повинен стати уроком для інших батьків і матерів. Придивіться, які книги читають ваші діти, виясніть, чому саме ними вони захоплюються, виясніть причину. І якщо ваш син носить у кишені не ніж, а книжку, то не слід цілком заспокоюватися. Сьогодні лже-книги можуть стати страшнішими за ніж. Подивіться, чи немає серед них книг про чаклунство, окультизм, сатанізм, вчення кришнаїтів, “Білого братства”, “Білого лотоса”, “АУМ Сінріке” та їм подібних. Поцікавтеся, вчасно зупиніть, виясніть, що ви не додали своїй дитині, інакше втратите її, а суспільство - громадянина, і Бог - душу. Адже всі характеризували Романа як спокійну, врівноважену людину, собаку шкодував, через сніг на руках носив, а священика замордував. І знайте, коли людина віддає перевагу тваринам - це не значить, що вона вміє оберігати людей. Організація кришнаїтів Росії не визнала Романа своїм. Мовляв, ми його не знаємо, бо в нього не знайшли наших чіток, і стригся він не по-кришнаїтськи, і знань у нього було мало. Так, знань не було. Але була демонстрація сили і сили волі. (Слово - /демон/страція/) У Турі кожен вважав за обов'язок розповісти, як в осінню непогоду він ходив по шістсот кілометрів через тайгу без рушниці в гумових чоботах і легкій куртці, як дотримувався посту - три тижні тільки на одній воді. Всі повинні були знати про це. І ще був дуже гордим. - Це навіть не гордість, а гординя, - згадує диякон о. Тимофій. - Знаєте, з якими словами він вперше прийшов до нас у церкву? - “Якщо нагодуєте і зігрієте мене, то Бог вам багато що простить!” Психічно хворим “кришнаїт” навряд чи був. Фанатиком - так. В таких можна відібрати все, можна навіть вбити. Але сказати, що їх віра, їх уподобання, все їх життя марні... Це смертельно небезпечно. Хоча Роман і не брав участі у зібраннях кришнаїтів, та й де їх взяти в селі серед тайги, але “дух Крішни” в ньому все таки був. І можливо, це був справжній дух Крішни, не прикритий підсолодженими проповідями, добродійними вегетаріанськими обідами, піснями і танцями під бубни. Дух найсильніше проявляється на самоті. І якщо християнин з молитвою до Ісуса Христа, усамітнений, стає подвижником, то призиваючи на самоті Крішну - гіршим за звіра. Той самий “дух” властивий і неоязичникам, присутній він в обрядах кришнаїтів і сатанистів. І він рано чи пізно виявить себе, свій звірячий оскал. (До речі, газета “Комсомольска Правда” за 5. 09. 97 р. розповіла в статті: “Ніна Свєтова вбила чоловіка за любов до бога” про те, як відома співачка-артистка Світлана Володимирівська, ставши адептом неоязичної секти Віссаріона, вбила свого чоловіка за те, що не поділяв її захоплення новою “релігією” і не відпускав з Віссаріоном в Сибір будувати “Новий Єрусалим”). Вбивця розповідав, що священик, лежачи на підлозі, встиг прохрипіти: “Не треба!” - і плакав, коли йому відрізали голову. - “Так, сльози текли. А ще священик...” Так, востаннє прохрипів, щоб застерегти і спасти душу вбивці. І не плакав, а оплакував, хоронив пропащу душу... Ніж зламався. І дорізував лезом бритви... У той же день “кришнаїт” збирався йти на плато Путоран, за півтисячі кілометрів від Тури. Там, на священних місцях древніх евенкійських шаманів, він сподівався перечекати кінець світу, що, за його словами, настане у травні цього року. Але для нього кінець світу вже наступив. …Я зайшов перед від'їздом до нового настоятеля, о. Тимофія. Він стояв на місці, де тиждень назад пролилася кров. - Освячувати заново церкву будете? - Навіщо? Це кров мученика... Анатолій Шевченко,
м. Львів За матеріалами газет: “Комсомольська Правда”, 15 квітня 2000 р.; "Сьогоднішня газета” м .Красноярськ, 14 квітня 2000р. |
|||||||
