Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№3 (77)  2001 р.

Анонс номера

Зміст номера:

"Чадо, прощаються тобі гріхи твої" (Мк. 2, 5)

Святі сорок мучеників Севастійських

Папу запрошено: він має відвідати Україну в червні

Звичаї перших християн. Піст. Трапеза

Розмова з хресним батьком

Дитяча сторінка

На допомогу вчителю "Християнської етики"
Головні вади

Язик - вогонь

"Як я став православним"

Відкритий лист до братів і сестер, які відійшли від Православ'я в католицизм грецького обряду

Чудо сповіді

Чи "вартий Париж меси"?

Трапеза у Великий піст

Православний піст проти грипу

Голос народу

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
tarasiy@compclub.lviv.ua
 


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    
НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ

ЧУДО СПОВІДІ

Оскоромився!

“Іноді буває так, - згадує митрополит Антоній, - людина намагається постити, потім зривається і відчуває, що опоганила весь свій піст, і нічого не залишилося від її подвигу. Насправді все не так. Бог іншими очима на неї дивиться. Це я можу пояснити одним прикладом зі свого власного життя. Коли я був лікарем, то займався з одною дуже бідною сім'єю. Грошей я в них не брав, тому що грошей в них не було. Але якось наприкінці Великого посту, протягом якого я постився дуже суворо, тобто не порушуючи ніяких статутних правил, мене запросили на обід. І виявилося, що протягом усього посту вони збирали гроші для того, щоб купити маленьке курча і мене пригостити. Я на це курча подивився і побачив у ньому кінець свого пісного подвигу. Я, звичайно, з'їв шматок курчати, я не міг їх образити. Я пішов до свого духівника і розповів йому про те, що зі мною трапилося горе, про те, що протягом усього посту постився, а зараз, на Страсній седмиці, з'їв шматок курки! Отець Афанасій, подивившись на мене, сказав:

- Знаєш що? Якби Бог на тебе подивився і побачив, що в тебе немає ніяких гріхів і шматок курки тебе може опоганити, Він тебе від неї захистив би. Але Він подивився на тебе і побачив, що в тобі стільки гріховності, що ніяка курка тебе ще більш опоганити не може.

Я думаю, що багато хто можуть запам'ятати цей приклад, щоб не триматися статуту сліпо, а бути, насамперед, чесними людьми. Так, я з'їв шматочок цієї курки, але я з'їв не як скверну якусь, а як дарунок людської любові. Я пам'ятаю місце в книгах отця Олександра Шмемана, де він говорить, що все на світі є не що інше, як Божа Любов. І навіть їжа, яку ми вкушаємо, є Божественною любов'ю, що стала їстивною”.

“Духівник Царської сім'ї”, М.,1996

 

 

Сповідь... чужих гріхів

Одна з паломниць до старця Зосимової пустині отця Інокентія розповіла про себе:

“Жила я з Ольгою, теж “духовним чадом отця”. Дуже дратувала вона мене тим, що все в домі робила не так, як я звикла. Вже я терпіла, терпіла... Ну, думаю, все про тебе розповім священику. Дочекалася, коли можна на сповідь до отця піти, прийшла і довго, докладно розповідала про всі підступні вчинки Ольги. Отець слухав, не перебиваючи, не питаючи ні про що. Нарешті - все. Закінчила. Мовчу я, мовчить і отець.

Помовчали, він і запитує:

- Ти все про неї розповіла?

- Все, отче.

- Тепер так само детально розкажи про себе.

Тут я і зрозуміла, що про себе не можу нічого сказати. Не тільки доброго, навіть, поганого не можу... Я ж за нею тільки стежила, всі її вчинки розбирала, запам'ятовувала, накопичувала в пам'яті. А про себе? Про себе забула, не до себе було... І от стою перед священиком, він мовчить, а я думаю: це називається я на сповідь прийшла. Принесла гріхи інших, а свої де? Хто мені велів чужі гріхи пам'ятати? Мені, чи що, за них відповідати? Кожного Бог про себе запитає. Інші, напевно, давно покаялися, а я не знаю, в чому і каятися. Отець мені нічого не сказав, дійшло до мене і так. На все життя навчив, як за іншими слідкувати”.
 



 

Гроза

Прийшов до старця Гавриїла на сповідь один священик. Старець його, між іншим, запитав:

- Готуючись до служби, чи завжди вичитуєте призначене правило?

Той зробив вид, що не розуміє запитання:

- Правило? Тобто як? Я читаю, але... газети.

- Газети?! - здивувався старець. - І ви в Бога віруєте?

- Ну, не дуже, не скажу, щоб дуже... - процідив сповідник, посміхнувшись вбік.

У старця закипіло на серці від дивної манери “каятися” і затятості серця пастиря душ людських. Хвилюючись, він став допитувати невластивим йому суворим голосом:

- І що ж, все-таки служите?

- Так, звичайно, адже я - священик!

- І народу проповідуєте, щоб молилися й у Бога вірували?

- Так, проповідую. По обов'язку. Бачите, я на це дивлюся так. Чиновник зобов'язаний служити - і служить. А що в нього на душі, до цього нікому діла немає. Я зобов'язаний проповідувати, і я проповідую, а що в мене усередині, кому до цього яке діло?

- Як! - вигукнув о. Гавриїл, піднімаючись на весь ріст. - У тебе виходить, на язиці мід, а на серці - лід? І адже ти ЗЛОЧИНЕЦЬ!

І не пам'ятаючи себе, у невимовному схвилюванні навіть по аналою рукою вдарив. Затрепетав священик від цього грізного оклику. Повалився на коліна і з страхом, закриваючи обличчя руками, простогнав: “Господи! Де ж я був? ” І заридав, заридав. Ледь заспокоїв його старець. Наново сповідував і ще довго розраджував душевними словами про спасіння і радість боголюбія. Після цього цей священик виправився і був щирим шанувальником старця.
 



 

“Не прощу ніколи... ”

Не простити комусь, хоча б одній-єдиній людині, яка живе або вже померла, значить не отримати прощення собі. Навіть при найдетальнішій і найщирішій сповіді. Таким є непорушний закон. Про нього знають усі християни. Про нього згадують завжди, читаючи “Отче наш”. І все-таки, бувають випадки, коли здається, що комусь не можна простити. І тоді відбувається те, про що розповів якось владика Антоній Сурожський.

“Мені зараз пригадалася одна жінка, що я розмовляв з нею 40 років тому. Вона вмирала і просила її причастити. Я сказав, що вона повинна висповідатися. Вона сповідалася, і наприкінці я її запитав:

- А скажіть чи не залишилася у вас на кого-небудь злість? Чи є такі, кого ви не можете простити? Вона відповіла:

- Так, я всім прощаю, всіх люблю, але своєму зятю я не прощу ні в цьому світі, ні в майбутньому!

Я сказав:

- В такому випадку я вам ні розрішаючої молитви не дам, ні причастя.

- Як же я вмру без причастя? Я загину!

Я відповів:

- Але ви вже загинули - від своїх слів...

- Я не можу так відразу простити.

- Ну, тоді ідіть з цього життя, непрощеною. Я зараз піду, повернуся через дві години. У вас попереду ці дві години для того, щоб помиритися - або не помиритися. І просіть Бога, щоб за ці дві години ви не померли.

Я повернувся через дві години, і вона мені сказала: “Знаєте, коли ви пішли, я зрозуміла, що зі мною робиться. Я покликала зятя, він прийшов і ми помирилися”. Я дав їй розрішаючу молитву і Причастя”.

Єп. Варнава (Бєляєв).
“Тернистим шляхом до Бога”

 

На початок сторінки

Hosted by uCoz