Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ
ЧУДО СПОВІДІОскоромився!- Знаєш що? Якби Бог на тебе подивився і побачив, що в тебе немає ніяких гріхів і шматок курки тебе може опоганити, Він тебе від неї захистив би. Але Він подивився на тебе і побачив, що в тобі стільки гріховності, що ніяка курка тебе ще більш опоганити не може. Я думаю, що багато хто можуть запам'ятати цей приклад, щоб не триматися статуту сліпо, а бути, насамперед, чесними людьми. Так, я з'їв шматочок цієї курки, але я з'їв не як скверну якусь, а як дарунок людської любові. Я пам'ятаю місце в книгах отця Олександра Шмемана, де він говорить, що все на світі є не що інше, як Божа Любов. І навіть їжа, яку ми вкушаємо, є Божественною любов'ю, що стала їстивною”. “Духівник Царської сім'ї”, М.,1996
Сповідь... чужих гріхів“Жила я з Ольгою, теж “духовним чадом отця”. Дуже дратувала вона мене тим, що все в домі робила не так, як я звикла. Вже я терпіла, терпіла... Ну, думаю, все про тебе розповім священику. Дочекалася, коли можна на сповідь до отця піти, прийшла і довго, докладно розповідала про всі підступні вчинки Ольги. Отець слухав, не перебиваючи, не питаючи ні про що. Нарешті - все. Закінчила. Мовчу я, мовчить і отець. Помовчали, він і запитує: - Ти все про неї розповіла? - Все, отче. - Тепер так само детально розкажи про себе. Тут я і зрозуміла, що про себе не можу нічого сказати. Не тільки доброго, навіть, поганого не можу... Я ж за нею тільки стежила, всі її вчинки розбирала, запам'ятовувала, накопичувала в пам'яті. А про себе? Про себе забула, не до себе було... І от стою перед священиком, він мовчить, а я думаю: це називається я на сповідь прийшла. Принесла гріхи інших, а свої де? Хто мені велів чужі гріхи пам'ятати? Мені, чи що, за них відповідати? Кожного Бог про себе запитає. Інші, напевно, давно покаялися, а я не знаю, в чому і каятися. Отець мені нічого не сказав, дійшло до мене і так. На все життя навчив, як за іншими слідкувати”.
Гроза- Готуючись до служби, чи завжди вичитуєте призначене правило? Той зробив вид, що не розуміє запитання: - Правило? Тобто як? Я читаю, але... газети. - Газети?! - здивувався старець. - І ви в Бога віруєте? - Ну, не дуже, не скажу, щоб дуже... - процідив сповідник, посміхнувшись вбік. У старця закипіло на серці від дивної манери “каятися” і затятості серця пастиря душ людських. Хвилюючись, він став допитувати невластивим йому суворим голосом: - І що ж, все-таки служите? - Так, звичайно, адже я - священик! - І народу проповідуєте, щоб молилися й у Бога вірували? - Так, проповідую. По обов'язку. Бачите, я на це дивлюся так. Чиновник зобов'язаний служити - і служить. А що в нього на душі, до цього нікому діла немає. Я зобов'язаний проповідувати, і я проповідую, а що в мене усередині, кому до цього яке діло? - Як! - вигукнув о. Гавриїл, піднімаючись на весь ріст. - У тебе виходить, на язиці мід, а на серці - лід? І адже ти ЗЛОЧИНЕЦЬ! І не пам'ятаючи себе, у невимовному схвилюванні навіть по аналою рукою вдарив. Затрепетав священик від цього грізного оклику. Повалився на коліна і з страхом, закриваючи обличчя руками, простогнав: “Господи! Де ж я був? ” І заридав, заридав. Ледь заспокоїв його старець. Наново сповідував і ще довго розраджував душевними словами про спасіння і радість боголюбія. Після цього цей священик виправився і був щирим шанувальником старця.
“Не прощу ніколи... ”“Мені зараз пригадалася одна жінка, що я розмовляв з нею 40 років тому. Вона вмирала і просила її причастити. Я сказав, що вона повинна висповідатися. Вона сповідалася, і наприкінці я її запитав: - А скажіть чи не залишилася у вас на кого-небудь злість? Чи є такі, кого ви не можете простити? Вона відповіла: - Так, я всім прощаю, всіх люблю, але своєму зятю я не прощу ні в цьому світі, ні в майбутньому! Я сказав: - В такому випадку я вам ні розрішаючої молитви не дам, ні причастя. - Як же я вмру без причастя? Я загину! Я відповів: - Але ви вже загинули - від своїх слів... - Я не можу так відразу простити. - Ну, тоді ідіть з цього життя, непрощеною. Я зараз піду, повернуся через дві години. У вас попереду ці дві години для того, щоб помиритися - або не помиритися. І просіть Бога, щоб за ці дві години ви не померли. Я повернувся через дві години, і вона мені сказала: “Знаєте, коли ви пішли, я зрозуміла, що зі мною робиться. Я покликала зятя, він прийшов і ми помирилися”. Я дав їй розрішаючу молитву і Причастя”. Єп. Варнава (Бєляєв).
“Тернистим шляхом до Бога” |