Світло Православ'я
    Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
 

Інтернет-версія газети
"Світло Православ'я"

Архів номерів

  
№11 (73)  2000 р.

Анонс номера

Зміст номера:

Православ'я на межі тисячоліть

Спогад про чудо Архістратига Михаїла в Хонех (Колоссах)

Квітник духовний

Православний етикет

Гортаючи старі сторінки

І відають нащадки православних ...

Здоровий дух - здорове тіло

Сповідь

Дитяча сторінка
Жахливий гріх

Собор архістратига Михаїіла і Сил безплотних. Євангельське читання на празник і тлумачення блаженного Феофілакта, архієпископа болгарського

Важка ноша отця Сави

Хресний хід в Почаєві

Окультизм і розплата

Забуті гріхи

Суд над Христом

З усього світу...

 
 
 

Газета
"Світло Православ'я"

Засновник і видавець:
Львівське єпархіальне управління Української Православної Церкви.
Реєстраційне свідоцтво
КВ-975.
Виходить з 1.01.1994р.

Редакційна рада:
протопресвітер Василій Осташевський,
священик Андрій Ткачов,
Анатолій Шевченко,
Оксана Жаборинська

Адреса редакції:
79008, м. Львів,
вул. Короленка, 3.
а/с 1352

Веб-дизайн:
Олександр Денисюк
E-mail:
alexdeni@mail.ru
 

Rambler's
Top100
TopList
Від   20.1.2001

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU
Від   24.1.2001


 

Львівська єпархія
Української Православної Церкви

Інтернет-версія газети `Віра і культура`
 
Спілка Православної молоді України (UKRAINIAN ORTHODOX YOUTH FELLOWSHIP)
 

 
    

ПРАВОСЛАВ'Я НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

Рік 2000-ліття Різдва Христового розпочався в Україні з програмної заяви Президента Леоніда Кучми про те, що “держава... сприятиме активізації такого (міжправославного - ред.) діалогу, об'єднавчим процесам, які могли б привести до утворення єдиної Помісної Православної Церкви”, “що суспільство внутрішньо налаштовано на консолідацію. І більше того, її вимагає. Це треба розуміти політикам і політичним силам, релігійним діячам. Розуміти і враховувати у практичних висновках”. Впродовж року відбувалися зустрічі та переговори, робилися заяви і спростування. В липні-вересні відбулися Архієрейські собори УПЦ (28.07) та УПЦ КП (22.08), Помісний собор УАПЦ (14-15.09). Про останні події в Православ'ї розмову ведуть архієпископ Львівський і Галицький Августин та Микола Хмільовський, завідувач відділу Львівського музею історії релігії, президент Християнсько-соціального клубу ім. Олександра Барвінського.

Проблема стосунків внутрі Українського Православ'я цього року стала центром зацікавлень багатьох церковних, політичних і громадських організацій і, найперше, вона хвилює всіх віруючих України. Тон задав президент Леонід Кучма, який в січні цього року, заявив про необхідність єдиної Помісної Православної Церкви, про те, що до цієї справи мають залучитися церковні, громадські і політичні діячі, що це є конечною необхідністю України. Відбулися собори: Архієрейський Собор УПЦ (в липні), Архієрейський Собор УПЦ КП (у серпні), Помісний Собор УАПЦ (у вересні), які як би підбили підсумок. Владико, як Ви оцінюєте пророблену роботу, що вдалося, а що не вдалося досягти за цей час.

- Я був присутнім на урочистостях з нагоди 2000-ліття Різдва Христового, де виступав Глава нашої держави Президент Леонід Данилович Кучма, чув ці слова з перших уст. Наша Церква та й інші православні гілки в Україні не залишились байдужими до звернення і заклику Президента. Більше того, я вважаю, що каталізатором діалогу і якогось пошуку порозуміння між православними, в певній мірі, стала смерть Глави УАПЦ Димитрія (Яреми). Були зустрічі, були дискусії, з нашого боку було виявлено прагнення до порозуміння, але через низку причин цей пошук загальмувався. Це ж ненормально, коли в державі є кілька релігійних організацій, які сповідують, ніби-то, одну віру. Та коли б питання впиралось тільки в канони, чи догмати, тоді порозумілись би давно. Взагалі, розкол не стався би при такій позиції.

Пригадайте античне прислів'я: “розділяй і володарюй”. Кому потрібно було терзати Тіло Христове, яким є Церква, а потім тулити уламки на свій манер до основи?

Ідея, висловлена нашим Президентом, правильна - час порозумітись і прийти до факту існування (а не проголошення) єдиної Православної Церкви. інша справа - яким шляхом досягти бажаного.

В цій ситуації наша Українська Православна Церква займає тверду позицію, як і належить канонічній Церкві. Церква нікого не відкидає і ні від кого не відвертається. Церковними Правилами передбачено шлях повернення розкольників та єретиків в лоно Матері-Церкви. Цього дотримуються усі 15 Помісних Православних Церков.

Владико, в документах Архієрейського Собору УПЦ позитивно оцінено ініціативу Президента України Леоніда Кучми, але, разом з тим, сказано, що його позицію неправильно зрозуміли державні мужі України, тобто політики і чиновники, більше того, досить критично їх оцінено. Знову ж таки в матеріалах Собору підкреслено, що причини, які привели до розколу в Православ'ї були виключно політичні. Але в матеріалах Собору так само наголошено, що державні мужі, чиновники не повинні втручатися. Чи не знаходите Ви тут якоїсь суперечності? З одного боку, в матеріалах Собору наголошується, що це проблема виключно політична, з іншого - ніякого політичного втручання, ніяких дій політиків у цьому напрямку не повинно бути. Прошу прокоментувати, Владико.

- Те, що до розколу спричинились політичні чинники - відомо. І коли б державні діячі в 1991-92 роках мали здорову, виважену позицію, а не діяли в дусі комуністичних традицій і авантюристично, все б вирішилось поступово, нормально, і сьогодні, я думаю, ми вже мали б той статус, який прагнемо здобути. До речі, ті сили, які сьогодні спотворюють і перекручують ідею створення єдиної Помісної Православної Церкви і привласнюють собі право втручатися в життя Церкви, у 1991-92 роках “доклали рук” до розколу Православ'я в Україні.

А що стосується відвертого і, часто, грубого втручання політичних мужів, державників у справи Церкви, то з загальнополітичної ситуації в Україні видно, на що вони здатні. Прикро, коли в це болюче питання втручаються особи, які мають таке поняття про Церкву, як газорізальник про хірургію. Людина з психологією руйнівника генетично не може бути конструктивною.

Владико, ще одне уточнення з цього приводу. В матеріалах Собору підкреслено, що слова Президента його найближче оточення (чиновники, державці) перекрутили. Зокрема, що ототожнення Помісної Церкви і автокефальної не є необхідним по суті, що, коли Президент говорив про єдину Помісну Церкву в Україні, він не мав на увазі, що вона має бути автокефальною. Як на мене - це дивно, бо для більшості політиків в Україні, особливо західного регіону, є синонімами поняття “помісна” і “автокефальна”. Вони абсолютно тотожні, вони нероздільні - і це не тільки для політиків, але й для простих віруючих, для простих громадян. Отже, якщо можна, уточніть цю позицію Собору.

- Перш за все зауважу, що і в канонічному плані терміни “автокефалія” і “помісність” дійсно тотожні. Хоча вираз “Помісна Церква” має ще й вузьке значення: окрема єпархія (відповідно до визначення: де є єпископ, там є Церква). Я вважаю, що треба дивитись в корінь цього питання. По-перше, треба зрозуміти саму природу Церкви, усвідомити для чого вона призначена. Кожна віруюча людина (я наголошую на слові “віруюча”, а не просто така, що ходить в неділю до церкви) розуміє, що метою Церкви є спасіння людини для Царства Небесного. І якщо єпископ, священик, мирянин будуть розмірковувати над тим, про що, в першу чергу, треба дбати в церковному житті, до чого прагнути - то все стане на свої місця. А соціально-культурна роль Церкви - це лише вияв її буття в суспільстві.

Причина виникнення серйозних непорозумінь, мабуть, в тому, що десятиліття атеїстичного виховання сформували в суспільстві новий, далекий від християнського, спосіб мислення. Нині в церковне середовище настирливо переносяться принципи політичного і партійного життя. А це неприпустимо тому, що принцип організації партійних відносин діаметрально протилежний церковному.

А що стосується того правильно чи неправильно зрозуміли деякі державні чиновники, я скоріше вважаю, що дехто з них використав ситуацію. Мабуть, тут, крім наших внутрішніх, є ще й інші чинники, ниточка тягнеться далі, за океан; хочемо ми цього чи ні - відбувається глобалізація суспільства, і Україна також втягнута в цей процес.

Владико, ще одне питання стосовно тієї ж теми. Багато розмов було довкола телеграми Президента Леоніда Кучми на Собор в Москві. Ви були учасником Собору. Будь ласка, прокоментуйте, як це все відбувалося, як це виглядало, як була сприйнята телеграма Президента України учасниками Архієрейського Собору РПЦ.

- Це не телеграма, а лист. І з ним були ознайомлені усі українські канонічні православні єпископи. На мою думку, в листі досить дипломатично і виважено було викладено бачення Президентом подальшої долі Православ'я в Україні і бажання посприяти досягненню міжконфесійного миру. Власне, це були пропозиції вирішити українське питання таким чином, щоб не було болючих наслідків для українського народу. Саме так і поставився єпископат до цього питання, і оскільки в православному світі не існує одностайності в процедурі надання автономії чи автокефалії, то було прийнято рішення про те, що сьогодні небезпечно і надавати, і набувати юридичний статус автономної чи автокефальної Церкви (підкреслюю, саме юридичний статус, бо фактично наша Церква має права і можливості більші, ніж автономна Церква). Доки не досягнуто у Вселенському Православ'ї єдиної думки щодо цього питання, ми не можемо приймати рішення, бо будь-яка Помісна Православна Церква могла б оголосити таке утворення неправомірним і буде нове сум'яття в православному світі і в нашій державі.

Вже понад 20 років Помісні Православні Церкви ведуть підготовку до Всеправославного Собору. Багато пунктів розглянуто, багато питань спільно пророблено, узгоджено - з багатьох позицій дійшли порозуміння. Відкритими залишились три питання: перше - механізм надання автономії, друге - механізм надання автокефалії, і третє - юрисдикція православної діаспори. Так ось, згідно з позицією слов'янських православних церков, в тому числі Руської, автономію і автокефалію, повинна надавати та Церква, в лоні якої відбувається цей процес і частина якої прагне отримати такий статус. Це ж логічно. Але Константинопольський Патріархат і деякі грекомовні Церкви вважають, що дане питання має вирішувати Вселенський Патріарх. З цієї причини автокефалія Американської Церкви і автономія Японської Церкви, які 30 років тому надала Руська Православна Церква, визнаються умовно, тобто самі Церкви сприймаються як канонічні, благодатні, але в очах Вселенського Патріарха вони залишаються частиною Руської Церкви.

Мабуть не всі звернули увагу на те, що на Соборі було вирішено звернутись до Помісних Церков з тим, щоб виробити юридичний механізм надання нам того статусу, якого прагне Українська Православна Церква. Тобто зробити це по-християнськи, а не так як відбувається в політиці деяких держав, де сепаратисти чи фундаменталісти провокують сутички: візьміть релігійні конфлікти в Ірландії, Близькому Сході, Середній Азії тощо. В Церкві цього не повинно бути.

Хочу звернути увагу ще на один момент. Грузинська Православна Церква ніякого відношення не має до Константинопольського Патріархату. Вона корінням пов'язана з Антіохійською Православною Церквою. Але Вселенські Патріархи певний час не визнавали автокефалію цієї Церкви, тому що вона була набута без участі Константинопольського престолу. Лише у 1990-му році, коли Грузинський Патріарх-Католікос звернувся до Вселенського з проханням визнати, нарешті, автокефалію, Вселенський Патріарх Димитрій погодився, однак своїм Томосом визначив Грузинському Патріарху дев'яте місце в диптиху Патріархів, замість попереднього шостого. Але Грузинський Патріарх, наприклад, на Ювілейному Соборі в Москві, як і раніше, був шостим по честі. Цікаво, правда?

Навколо цього питання декілька років тому відбувалася жвава дискусія. Як Голова Синодальної Богословської комісії УПЦ і член Богословської Синодальної комісії Руської Православної Церкви, я брав участь в аналізі цих документів. Сьогодні вважається, і всі православні єпископи згідні з цим: якби ми на даному етапі отримали такий статус, то сталось би, м'яко кажучи, чергове непорозуміння в Україні. Наші опоненти, які в очах православного світу є неканонічними, після таких подій могли б сказати: “От бачите, УПЦ отримала автономію, а Вселенський Патріарх цієї автономії не визнав. Виходить, і ми не канонічні, і вони не канонічні. То яка різниця - всі ми неканонічні”.

Це дуже серйозне питання, тому і не було ніяких суперечок, одностайно вирішили затвердити той статус, який досі наша Церква мала: повна незалежність, тільки молитовний і духовний зв'язок з Руською Православною Церквою.

У зв'язку з цим, я хотів би сам задати питання: нині в Україні є 80 різних конфесій, найчисленніші, як відомо, наша УПЦ - близько 8,5 тисяч парафій, після нас іде Українська Греко-Католицька Церква, потім інші. Чомусь ніким не ставиться питання про те, щоб Греко-католицька Церква була повністю незалежною від Риму, від Ватикану? Адже відомо, що у них не тільки молитовний зв'язок з Римом, а повна залежність. Я не розумію тих людей, які дорікають, нашим єпископам, нашому духовенству про якусь залежність від Москви. Я можу відповідально заявити, що з 91-го року Москва не приймає ніяких ухвал, що стосувались би питань внутрішнього життя нашої Церкви, не втручається у наші справи. Наведу такий приклад для порівняння. Синод УГКЦ, який відбувається у Львові, приймаючи рішення про поділ єпархій, обираючи єпископів чи розглядаючи інші серйозні питання не розголошує свої ухвали до того часу, доки не затвердить це рішення Святіший Престол. А якщо Ватикан не затвердить, то ніхто і не дізнається, що пропонувалося, яке рішення приймалося в конкретному випадку. І це нікого не хвилює, не бентежить, ніхто не дозволяє собі втручатися. І правильно робить - це церковне життя, в якому є певні правила і канони. А у нас, православних, хіба немає своїх правил, канонів? Тому, я вважаю, що перш, ніж висловлювати якесь нерозуміння, чи обурення, треба добре ознайомитись з ситуацією. До речі, усім відомо, що, не дивлячись на проголошення Глав УГКЦ покійного митрополита Йосипа Сліпого і нині діючого митрополита Мирослава Івана Любачівського Патріархами, Ватикан не визнає їх Патріархами.

Владико, ви говорили, що Архієрейський Собор УПЦ підтримав ідею Президента Леоніда Кучми про необхідність в Україні єдиної Помісної Православної Церкви, також було сказано, що єпископат УПЦ з розумінням і вболіванням поставився до листа Леоніда Кучми на Архієрейському Соборі РПЦ. Але на прес-конференції за підсумками роботи Собору РПЦ, митрополит Одеський Агафангел категорично заявив - і його слова почув і запам'ятав весь світ, - що український народ не хоче ні автокефалії, ні автономії, себто Помісної Церкви в Україні, що єпископат, духовенство і миряни УПЦ вповні задоволені своїм статусом чад помісної РПЦ, себто Московського Патріархату. Як це розуміти? Що за цим стоїть?

- Ніякого протиріччя тут немає, як і немає конфлікту інтересів. Владика Агафангел висловив позицію частини духовенства і вірних УПЦ, і свою власну. Це факт. І з цим необхідно рахуватися, хоча певна частина нашої Церкви має іншу думку. Сподіватися на одностайність у цьому питанні нереально. Населення України не одностайне у багатьох питаннях.

Владико, у зв'язку з цим ще одне питання. Стосовно того, що УПЦ має повну адміністративну і церковну незалежність, то було проголошено ще в 1990 році і підтверджено рішеннями останнього Архієрейського Собору Руської Православної Церкви в Москві. Але разом з тим, є така практика, що рішення про відкриття тих чи інших єпархій приймаються Архієрейськими Соборами в Україні, але потім вони підтверджуються рішеннями Архієрейських Соборів у Москві. Хоча в принципі вони не повинні були б. Для мене цікаво, з чим пов'язано, яка підоснова ініціативи, з якою Собор звернувся, стосовно уточнення статусу і повернення до позиції 1918 року, коли Помісний собор РПЦ, тоді вона називалася Православна Російська Церква, надав автономію Українській Православній Церкві.

- Вся справа в тому, що православний світ спілкується між собою, і єпископ, канонічно висвячений в одній Церкві, визнається іншими Помісними Церквами. Мабуть, логічно повідомити нашим собраттям по вірі про це чи про утворення нової єпархії. Але ми таке оголошуємо без попереднього затвердження, навіть без узгодження. До речі, автономний статус передбачає спочатку узгодження, потім вже прийняття рішення. УПЦ, маючи права широкої автономії, не узгоджує з Московським Патріархатом такі справи, але за ці роки всі рішення затверджувались по-братськи, з любов'ю. Це перше.

Щодо статусу незалежності нашої Української Православної Церкви. Той статус, що ми маємо нині, був наданий ще томосом Святішого Патріарха Олексія ІІ 10 років тому. Ми звернулись до цього питання на Ювілейному Архієрейському Соборі, щоб дати можливість висловитись всім єпископам з даної проблеми і засвідчити православному світові, що наші рішення приймаються адекватно стану справ і потребам народу Божого.

Якщо проаналізувати статути Українських Православних Церков Америки чи Канади, які донедавна були невизнаними, а тепер належать до Константинопольського Патріархату, порівняти їхні права і обов'язки стосовно Вселенського Патріарха з правами УПЦ щодо Московського Патріархату, то їм дуже далеко до статусу нашої Церкви. Між іншим, коли б Греко-Католицька Церква в Україні мала такий статус, як наша Церква - вже давно ці дві найбільші конфесії в нашій державі мали б успіх у досягненні миру і злагоди і не було б сьогоднішніх непорозумінь.

Серед інших документів і звернень Собору привертає увагу лист до Патріарха Варфоломія І. Владико, з того часу пройшло вже досить багато часу (більше двох місяців), чи була відповідь Патріарха Варфоломія на ваше звернення в Константинополь.

- Так. Відповідь Святішого Патріарха Вселенського надійшла незабаром, під час Ювілейного Архієрейського Собору РПЦ. Він адресувався Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Олексію II і Предстоятелю УПЦ Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України Володимиру. З цим листом були ознайомлені всі єпископи УПЦ. В ньому було висловлено нерозуміння і незадоволення тим, що він, Вселенський Патріарх, хоче сприяти порозумінню між українськими православними конфесіями, а єпископи канонічної Церкви не сприймають цього.

Але ж на своїй канонічній території ми маємо право висловити власну думку щодо процесів у нашому церковному житті! Наше звернення до Вселенського Патріарха з проханням бути розважливим і відповідально ставитись до процесів, які відбуваються в Україні, щоб в спірній ситуації не виявитись на неналежному рівні як Предстоятелю Церкви першої по честі, мало позитивні наслідки. Зокрема, ви знаєте про чутки щодо заяви Вселенського Патріарха, ніби він визнає канонічну територію УПЦ своєю. Секретаріат Вселенського Патріарха зробив заяву, яка з'явилася в багатьох ЗМІ, що спростовує ці чутки.

Владико, я уважно прочитав звернення собору до Варфоломія І. Якби я був на місці Варфоломія І, я б, чесно кажучи, образився. По-перше, в тексті постійно наголошується, що “Константинопольський Патріархат” і Патріарх, ні разу не вжито слово Вселенський. Чомусь було опущено і в титулі “Патріарх Вселенський”. Також було б досить таки образливо, що ні разу не сказано, що світло Православ'я прийшло на київські пагорби з Царгороду і десь синівське почуття до Матері Церкви не вплинуло. Прокоментуйте, будь ласка.

- Взагалі, титул “Вселенський” скоріше традиційний, це не звання або посада, чи визнання верховенства. Тому це не суттєве питання. Є й варіант “Константинопольський”. Звичайно, титули - дуже важлива справа і тут потрібно бути уважними. Певен, що Патріарх Варфоломій за це не образився, він прекрасно знає, що його шанують і поважають, про це свідчить наше звертання: Його Святості, Святішому Варфоломію, архієпископу Константинополя - Нового Риму. Секретаріат вжив саме його, хоч, як на мене, в цій ситуації краще було скористатися терміном “Вселенський”.

Але на відміну від Католицької Церкви, у Православ'ї немає верховного, загального для всіх, Архіпастиря. За Правилами Православної Церкви всі православні Патріархи за правами рівні між собою, лише є поняття “першості по честі”. Тому, мені здається, ні в кого не повинно бути амбіцій і підозр у цій справі. Крім того, Константинопольський Патріарх Святіший Варфоломій розуміє ситуацію в Православ'ї, як її розуміють і інші. Власне, в Туреччині, в самому Константинополі, територія якого належить Фанару (місце розташування духовного центру Константинопольського Патріархату), за різними даними, нараховується від 2 до 4 тисяч віруючих. Основна маса вірних Константинопольського Патріархату знаходиться в Америці - три мільйони! Коли виходити з цього і враховувати, що американські православні віруючі мають пряме відношення і до влади, і до силових структур, і мають чималі кошти, то треба добре поміркувати, хто може мати вплив на Константинопольський Патріархат... І нам, українцям, перш ніж прагнути до когось приєднатись, треба добре зважити, яка тоді буде залежність, порівняно з тою, котру ми нині маємо.

Але якщо говорити про термінологію, то треба почати з того, як ми в Україні ставимось до титулів. Скажімо, є поняття Руська Православна Церква, і ніяк не Російська, але дехто наполегливо підкреслює - Російська, що ніяк не відповідає юридичній назві Церкви.

Ще одне. Ми належимо до Української Православної Церкви. І крапка! Це є юридична назва, так зазначено у всіх документах. Але чомусь дехто пише, навіть без коми, без дужок: “Московський Патріархат”. Хоч, коли ми говоримо про Українську Греко-Католицьку Церкву - ми ніколи не пишемо в дужках “Римський Патріархат”.

Другий момент - стосовно вдячності і поваги. Для нас Константинопольський престол багато важить, ми пов'язані історією, на Русь християнство прийшло з Візантії і ми зберігаємо почуття синівської вдячності до Константинопольської Церкви. Але це інша тема.

Владико, як Ви вважаєте, всі ті перипетії, всі ті події, які відбувалися, - вони несуть присмак компанійщини чи це початок довготривалого і конструктивного діалогу. Це перше. І друге. Події відбуваються в Києві, події відбуваються в Москві, в Константинополі, але якщо не будуть підключені віруючі, якщо загал загальноукраїнський не скаже слово, чи буде позитивний результат і що з Вашого боку робиться, і що Ви вважаєте потрібно робити в цьому плані?

- Я вважаю, про це треба говорити, виходячи з того, що є два рівні проблеми: всеправославний і наш, український. На нижчому рівні, на вітчизняному, всі стомились. З одного боку, це обнадійлива обставина, бо спонукає до пошуків єдності, з іншого боку, небезпечна: коли ініціатива і енергія спадає у людей конструктивних, тоді лідерами можуть стати авантюристи, які виходять з інших міркувань. Тому зараз треба бути дуже пильними. Що стосується діалогу на всеправославному рівні, то він відбувається. І Вселенський Патріарх, і Московський Патріарх, і наш Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир дбають про взаєморозуміння, про єдність, бо кому приємно, що таке діється в Україні, хто від цього виграє? Ми якось не помічаємо, що на фоні наших непорозумінь розростаються не просто секти, а деструктивні, небезпечні для суспільства культи. Це та ситуація, коли двоє б'ються, а третій користає.

Наша Церква відкрита, готова до діалогу, тільки ми не сприймаємо авантюризм, популізм. Ось і сьогодні: хто закликає до єдності? - Той, хто цю єдність порушив. І давайте подумаємо: бувають непорозуміння, люди посварились, розійшлись. Потім ініціатор сварки, поділу каже: “давай миритись, єднатися”. - “Що ж, давай, але як, на якій платформі, на яких умовах?”. Ми не проти, тільки треба все робити по совісті.

Ви запитайте будь-яку віруючу людину з Української Православної Церкви - чи проти єдності? - Звичайно, за єдність, але що треба зробити, чим треба поступатись і до якої межі? Наприклад, приходить до мене лист від автокефального Владики, який пише: “Прошу не визнавати цього священика, не приймати його, бо він перебуває під моєю забороною”. То що ж виходить: моя заборона не дійсна, а його - дійсна? Та він сам під забороною! Абсурд. У всьому потрібна щирість, нелицемір'я і просто елементарна порядність, вже не кажучи про християнські чесноти.

Якщо ми будемо уповати на Бога, будемо щиро молитись, розуміючи сенс слів молитви Господньої “ізбави нас від лукавого”, то Бог допоможе подолати сьогоднішні непорозуміння і проблеми.

А що стосується загалу, то віруючій людині важливо, перш за все, щоб Таїнства Церкви були благодатними, спасительними, щоб бути особисто причасним Христу, а це згідно з Символом Православної віри можливо лише в “Єдиній, святій, соборній і Апостольській Церкві”. Тому для нас питання церковної єдності з повнотою Православ'я - це питання єдності з Христом, тобто вічного життя.


 

На початок сторінки

Hosted by uCoz