Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ГОРТАЮЧИ СТАРІ СТОРІНКИВідомий християнський письменник К.С. Льюїс в одній з статей радить “провітрювати мозок повітрям минулих століть”, тобто - читати книжки минулих епох. Особливо приємно взяти до рук стару книжку. Ніяка web - сторінка не замінить ті урочисто-таємничі хвилини, коли ви обережно гортаєте пожовклі, крихкі сторінки, пробігаєте очима по рядках, сучасники яких давно заснули, чекаючи Страшного Суду. Свіжість у поглядах та несподівана новизна у думках - ось що відчуває читач від знайомства зі старою книгою. Мені нещодавно пощастило читати “Житія Святих”, видане у Львові перед 1-ою Світовою війною. Люди, які вчили Закон Божий по цій, та подібних до неї книжках, жили не так давно від нас. Їхні внуки сьогодні ходять з нами одними вулицями. Але, незважаючи на таку історичну близькість, дивує наскільки дух цієї книжки відрізняється від того, що ми читаємо нині. Жодного разу на усіх 500-тах сторінках ми не знайдемо згаданими імена “Україна” чи “українці”. Всюди про місцевих жителів говориться, як про руский (навіть без “ь”) народ. Ось, наприклад, якими малюнками і текстом закінчується розділ від 6 серпня (19-го за новим стилем) на свято “Преображеніє”. Як бачимо, Львів названо містом “колись руском”, маючи на увазі, що “тепер воно - польське”. І це ніяке не “москофільське” видання, а правдива уніатська книга, в якій вихваляється Йосафат Кунцевич, обстоюється папський примат і т. п. Зрозуміло тепер, чому в центрі міста є вулиця “Руська”, а не “Українська”, і чому видавці “Русалки Дністрової” (першого україномовного альманаху в Австро-Угорщині) називали себе “Руська”, а не “Українська” трійця.” Щоб читач не подумав, що наведений приклад - єдиний, надаємо копію іншої сторінки, присвяченої пам'яті святителя Миколая Чудотворця. Уважно прочитавши текст, ми не тільки зустрічаємо той самий “руський” слід, але й з подивом знайомимося з мовою тодішніх галичан. Не бачимо ніякої подібності ані до “батярських” викрутасів, популяризованих газетою “Поступ”, ані до штучної говірки “канадських патріотів”. Бачимо природну русинську мову, багату на церковнослов'янізми, схожу водночас і на білоруську і на російську мови. Нагадаємо: це літературна мова корінних львів'ян-греко-католиків на початку ХХ століття. Дивуватися нам при цьому тій щирості і легкості, з якою зустрічали галичани Руську армію в часи 1-ї Світової? Багато хто з нас чули оповідання про тодішні події з вуст своєї бабці чи діда. Галичани не знаходили ніякої принципової різниці між східними братами і собою. І мова, і, як ми кажемо нині - менталітет, і церковні обряди: все було майже однаковим. (Ред. Слід зауважити, що раніше церковна служба в греко-католицькій церкві велася на церковно-слов'янській мові, так як вона звучить і сьогодні в греко-католицькому монастирі студитів, тому і в церквах не було мовного бар'єру). І люди тягнулися один до одного як брат до брата. * * * Одного разу в Крехові довелося почути від уніатського монаха запитання: “А православні монастирі є в Галичині?”. “Та ж стоїмо в православному монастирі”, - була відповідь. В 1591 році (за 5 років до унії) прийшли з Білої Русі ченці Сильвестр та Йоїль, які і заснували монастир в Крехові. Запис про це є у літописі монастиря та пам'ятній дошці на місці печерної церкви. “Ще як були ми козаками, а унії не чуть було”, - ці рядки відносяться до багатьох історичних пам'яток Львова. Онуфрієвський монастир, який сьогодні завзято реставрують василіани, на фасаді має написану дату заснування - 1516 (хай пробачить читач, якщо я схибив на рік-два, бо пишу по пам'яті). Церковна слава міста пов'язана з Православ'ям, і навіть в уніатський період, народ усвідомлював себе частиною великого племені русинів, силою утримуваного в чужоземній та чужовірній неволі. А ось і рядки, що стосуються головного храму міста. Прочитаємо їх уважно. Сторінками уніатської книги, а значить, вустами самих греко-католиків знову підтверджується ясна, як день, правда: місто наше - православне, і не “українцями”, а “русинами” вважали себе наші побожні предки аж до зовсім недавнього часу. * * * Не раз приходилося чути, що “націоналістично-український рух” був розроблений та прикликаний до життя таємною поліцією Австро-Угорщини та Германії, з метою розколу східних слов'ян. Не вірилося якось, бо дуже смілива теорія. Але зараз - віриться. Бо сучасні реальні події на Галичині таки неймовірні і неймовірніші за будь-яку фантазію. Бо ніхто так не користується з нинішнього “українства”, як вороги Православ'я та Святої Русі. Священик Андрій Ткачов,
м. Львів |
|||||||
