Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
І ВІДАЮТЬ НАЩАДКИ ПРАВОСЛАВНИХ ...Отець Іоан Синьчук приїхав сюди одинадцять років тому, відразу після закінчення семінарії. Священиком він мріяв стати з дитинства. Відразу після восьмирічки звернувся до свого духівника за рекомендацією в семінарію. Але місцевий священик, мудра людина, знаючи, які трудності очікують людину, що стає на шлях духовного служіння людям, порадив спочатку закінчити середню школу, відслужити в армії, а вже потім, якщо наміри не зміняться, зробити остаточний вибір. Так воно і сталося. Після служби в армії поступив в Одеську Духовну Семінарію, яку і закінчив у 1989 році. Одружився. Був рукопокладений у сан священика і направлений у Львівську єпархію, де став настоятелем храму в с.Повергові, до якого ходили також віруючі з сіл Колодруби, Великі Липиці, Малі Липиці Миколаївського району. Проте вже наступала тривожна для канонічної Православної Церкви пора. Ще в семінарії о. Іоаном зацікавився один впливовий “національно-свідомий” нардеп. Через одного з семінаристів він запропонував йому багатий прихід у 100-тисячному м.Червонограді Львівської області, але з умовою переходу в греко-католики. О.Іоан категорично відмовився навіть вести переговори на цю тему. Адже Православна віра - основа його життя і його служіння. Зрадити їй означало б зрадити самому собі, всьому святому. Але серйозні іспити чекали о. Іоана попереду. Протягом півроку все йшло нормально. О.Іоан вірою і правдою служив Богу і людям, храм був завжди заповнений віруючими. Але вже почалося з'ясовування, яка церква головніша і правдивіша, розпочався розбрат між людьми. Якось у лютому 90-го, пізно ввечері, до мене в будинок заскочила ціла “агітбригада”, - говорить о.Іоан. - Була довга і важка розмова. Були улесливі промови, умовляння, багато спокус з лише одною умовою - перехід в уніатство. Бесіда закінчилася вночі. Агітатори поїхали ні з чим. І тоді на священика і його парафіян розпочався масовий, нічим не прикритий, тиск. Посипалися образи: “москаль”, “комуніст”, “московський агент”. Почалися погрози - вигнати з храму, вбити, втопити в Дністрі, повісити... У червні дійшло до масового розколу - аж до вимоги голосувати прямо в храмі. Але настоятель категорично заперечив такому святотатству і зажадав вийти за огорожу храму. Голосування тоді все-таки відбулося: люди розійшлися по різні руки від священика. У “опозиції” до о.Іоана виявилися усього 10-15 чоловік. Основна ж частина громади залишилася в Православ'ї. На умовляння політиків піддалися лише люди слабкі, у яких не було твердих переконань, стійкості у вірі. Тим часом запаморочливий вихор політичних подій у Західній Україні набирав швидкість. Мимоволі в нього втягувалася і церква. У липні 90-го районна влада вирішила провести таємне голосування за віру - бюлетенями. Питання були явно провокаційні: “Ви за Російську Православну Церкву, за Українську Автокефальну Православну Церкву чи за Греко-Католицьку Церкву”. Зрозуміло, що при такій орієнтації “волевиявлення” і вирішили: більшість висловилися за УАПЦ (хоча багато хто, послухавши застережень о.Іоана, не пішли на голосування). Скориставшись цим, прихильники автокефалії зареєстрували свою громаду при тому ж храмі. О. Іоана теж довго і наполегливо умовляли поміняти конфесію. Та марно. І тоді автокефалісти привозять у село свого священика. Православні, звісно ж, не погодилися з таким рішенням, але, щоб не нагнітати обставин, було прийняте рішення відійти. Пішли в сусіднє село - Колодруби, де вже був закладений православний храм. За священиком пішла і майже вся паства. Громада почала готувати документи на будівництво. У 1990 р., навесні, у Вербну неділю відбулося освячення першого каменя, - і закипіла робота. Ставили церкву всім миром. Селяни самі доставляли цеглу, бляху, цемент, інші будматеріали. Багато хто особисто трудився на будівництві. Жертвували на храм досить солідні на ту пору суми. Сам о.Іоан погодився на мінімальну, “як у двірника”, зарплату, щоб всі кошти йшли на богоугодну справу. Допомагав чим міг і колгосп. У жовтні 1991 р. рішенням парафіяльних зборів був прийнятий Статут релігійної громади Української Православної Церкви у с.Колодруби, який був затверджений Правлячим архієреєм і зареєстрований головою Львівського облвиконкому В.Чорноволом. Здавалося, життя входить в нормальне русло. Автокефалісти з греко-католиками служать в Повергові. В Колодрубах зводяться два храми. Всі розійшлися по своїх “квартирах”. Але чи ж бо. У червні 1992 р. митрополит Київський і всієї України Філарет створює, так званий, “Київський Патріархат”. Керівництво Львівської єпархії на чолі з єпископом Львівським і Дрогобицьким Андрієм (Гораком) всією громадою йде в розкол - переходить в організацію “Київського Патріархату” (надалі КП) і благочинний Миколаївського р-ну о.Іоан Салабай. Таким чином, тільки протоієрей Іоан Синьчук є єдиним канонічним православним священиком у всьому районі. Поновлюється “тиск” на нього і його паству. Але, оскільки ні місцева влада, ні войовничі прихильники КП в селі, ні “благочинний” не змогли зламати волю о. Іоана і його парафіян, то за справу активно взялася обласна влада і ЗМІ. Відома “національно-свідома” журналістка Ганина Стеців (котра сама родом з с. Колодруби) по радіо “Свобода” всіляко паплюжила і ображала “впертого священика”. О.Іоану навіть радили подати на неї в суд, але, знаючи юридичну практику, він вирішив: “Бог їй суддя”. Адже це неповага не до нього, а до Бога, Святої Церкви і віри Православної. Тим часом восени 1993 року храм був зведений, на купол піднятий хрест. Залишалося лише покрити його бляхою, вставити вікна і двері, настелити підлогу і провести внутрішні роботи. Вже закупили лісоматеріали і навіть наполовину оплатили іконостас, основна частина якого була вже доставлена. Зібраних грошей вистачало на завершення всіх робіт. Але на самому початку 1994 р. у православній громаді трапився розкол. У село зачастили “національно-свідомі” агітатори, що не соромилися привселюдно, в лице ображати священика і вірних парафіян. Дехто не витримав настільки нахабного тиску і відступив. А частина, найбільш агресивно настроєних проти настоятеля, парафіян відокремилась від громади УПЦ без відома і згоди настоятеля. Де обманом, де хитрістю і підступом почали збирати підписи за зміну конфесії. У списку виявилося 417 чоловік. З них 307 поставили підпис за УПЦ КП, 110 залишилися в УПЦ. Після цього, усі ті ж особи без проведення загальних парафіяльних зборів підробляють документи і заднім числом 30 січня 1994 р. оформляють протокол за підписами С.Ганущака (голова) і О.Терех (секретар), куди вписують 417 осіб, “присутніх на зборах”. Цікава деталь: за документом, виданим керуючим по справах релігій за підписом Ю. Решетило від 27.11.96 р. “в с.Колодруби живе 570 чол. дорослого населення і діють дві релігійні громади УГКЦ і УПЦ КП” (колишня УПЦ). Виходить, що майже все населення прийшло на збори, в той час як навіть на великі свята в храмі (без греко-католиків) збиралося не більш 250 віруючих. - Не було ніяких зборів, - в один голос підтверджують Анастасія Микитин, Марія Низька, Наталія Бокало. - Це справжня фальшивка! У відповідь громада УПЦ теж збирає підписи (набралося 279 чоловік) і подає заяву керуючому у справах релігій при Львівській облдержадміністрації, в якій вказує, що громада проти змін і доповнень у Статуті, а також проти будь-яких змін конфесійної приналежності. Проте керівництво в односторонньому порядку, не розібравшись детально в ситуації, дає згоду на зміну Статуту, а представник Президента України у Львівській області С. Давимука підтверджує їх своїм розпорядженням від 5.04.94 р. У результаті громада УПЦ втрачає права юридичної особи і як би припиняє своє існування. “На радощах” розкольники самовільно захоплюють храм і вже 24 квітня, у Вербну неділю, там проводить “богослужіння” “священик” УПЦ КП Валерій Курбан. Про подальші події красномовно розповідає рапорт о.Іоана Владиці Львівському і Дрогобицькому Августину. “В неділю, 17 квітня 1994 року, перед богослужінням, коли люди каються в своїх гріхах, готуючись до найвеличнішого християнського свята Воскресіння Христового, прихильники УПЦ КП безбожно і немилосердно поглумилися над релігійними почуттями православних християн, закривши перед нами храм. Обзиваючи нецензурними словами, погрожували смертю священику і людям. Далі, без дозволу громади ввійшли в храм і почали “богослужіння”. В той же час віруючі УПЦ, не вступаючи ні в які протистояння і конфлікти, стояли під храмом з почуттям приниження, ганьби і безвихідності і втирали сльози... З настанням Страсної седмиці люди, сповнені тяжких переживань, не знали, як бути з богослужінням, тому що саме в ці дні віруюча душа найбільше переживає страсті Христові, наповняється глибокими духовними роздумами і прагне духовного очищення. Саме тоді, прихильники новоствореної УПЦ КП, як розбійники, бігали по селу і погрожували: якщо ми будемо служити під церквою, вони усіх повбивають. Коли ж наступили великодні дні, то люди, замість великої радості перебували у великій скорботі і розпачі, тому що їм не дали помолитися і прославити Воскреслого Господа. Навіть войовничі атеїсти і комуністи не припускали такого знущання над святими почуттями віруючих”. 12 березня 1995 року релігійна громада УПЦ зібралася на богослужіння. “Активісти” УПЦ КП вибігли з церкви і з образливими словами накинулися на людей. Стали зривати з священика ризи, виривати з рук богослужбові книги, жбурляти в обличчя піском. В голови людей полетіло каміння, пролилася кров... Багато перехожих, що спостерігаючи це, не могли стримати сліз. А інші зі злістю викрикували: “Так цьому москалю і треба!”. Масла в вогонь конфлікту підлила і Миколаївська райрада своїм розпорядженням від 15 вересня 1995 р., що закріпило право власності на храм за громадою УПЦ КП. Тим часом гоніння на священика продовжувалися. Батьки о. Іоана, що живуть в с.Зубків Сокальского р-ну, зненацька одержали листа, в якому в ультимативній формі стояла вимога “врозумити” свого сина, “бо в селі є різні люди, які можуть йому погрожувати навіть смертю, а в нього, мовляв, є жінка і малі діти, які можуть залишитися без батька. Батьки були шоковані, а мати навіть злягла з серцевим приступом. І все ж громада канонічної Української Православної Церкви не просто збереглася, а жила своїм життям. Настоятель приїжджав в село за проханням віруючих, привозив духовну літературу, хрестив дітей, вінчав, відспівував і відправляв богослужіння в житлах віруючих, біля річки Дністер і навіть... в невеличкій капличці на цвинтарі. - Що, знову в “трупарню” молитися йдете? - злостиво іронізували противники. Проте парафіян це анітрохи не бентежило, адже молитва може бути звернена до Бога в будь-якому місці, “тому що, - написано в Євангелії, - де двоє або троє зібрані в ім'я Моє, там Я посеред них” (Мф. 18, 20). Проте їм не давали спокою навіть на цвинтарі. В травні 1996 р. в каплиці хтось вчинив варварський погром, розбивши жертовник і аналой. А в березні 1997 р., у першу седмицю Великого посту, в каплиці знову учинили “сатанинський шабаш”: усе було поламане, престол перекинутий, розсипане вугілля, так що, за свідченням очевидців, лячно було на все це дивитися. Кількаразові звертання в районну і обласну адміністрації, а також в адміністрацію Президента України, в районну, обласну і Генеральну прокуратури, в управління районної і обласної міліції, в Кабінет Міністрів України не подіяли. І тоді громада вирішила захищатися сама. Цивілізовано, через суд. Були подані позовні заяви на Львівську облдержадміністрацію, Миколаївську районну держадміністрацію і керуючого Львівсько-Сокальською єпархією УПЦ КП Андрія (Горака), що утвердили своїм рішенням зміни в Статуті громади. Справа довго не приймалася на розгляд і відверто затягувалася. Проте юристи, визнаючи правоту о.Іоана і його парафіян, признавалися, що проблема тут швидше політична, ніж релігійна. До того ж це цілком нова судова практика - скасування рішення представника Президента. І усе ж після довгих поневірянь і митарств справа була спрямована в Личаківський райсуд м.Львова, а потім в Миколаївський райсуд. Для православних зажеврів промінь надії. Правоту громади підтвердив і Державний комітет України в справах релігій. В листі на ім'я судді Личаківського суду п.Волоско від 16.04. 1998 року чітко й однозначно визначено: “Що стосується групи віруючих, що вийшли або були виведені зі складу релігійної громади УПЦ і створили власну громаду, то це їхнє право. Але при здійсненні цього права вони не повинні втручатися в здійснювану в рамках закону діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до віруючих інших віросповідань, зазіхати на їхні права і майно (стт. 3, 5, 16, 17 Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації”)”. Держкомітет закликав “відновити в повному обсязі права юридичної особи громади УПЦ с.Колодруби”, а також “вчинити відповідні заходи для припинення протиправного утримання і користування культовою спорудою, майном і засобами релігійної громади і притягненню до відповідальності винних осіб”. До справи підключився відомий правозахисник Анатолій Комаров. Зненацька з'ясувалося, що громада УПЦ вже не значиться в Єдиному держреєстрі підприємств і організацій України. Як випливає з довідки, виданої Львівським управлінням статистики, в с.Колодуби в наявності лише одна громада УПЦ КП, в той час як громада УПЦ в документах не значиться. Справа в тому, що внесення до реєстру громади УПЦ проводилося десь у 1995 р., а в 1998-м двічі були внесені зміни (ким і як?) в облікову комп'ютерно-інформаційну систему, але її зазначений код не відповідає дійсності. У графі “дата заповнення” реєстраційної картки громади УПЦ КП значиться грудень 1991 р. Але в 91-му році Київського патріархату ще й в помині не існувало (він з'явився лише в червні 1992 р.). Отже, це явна фальсифікація! Крім того, невірно зазначена і єпархія. І нарешті, настоятелем громади зазначений Валерій Курбан, в той час, як ним був о. Іоан. Як бачимо, три основні чинники, на основі яких проводилася реєстрація, виявилися явно недостовірними. З цього приводу в обласну прокуратуру була подана заява з вимогою порушити кримінальну справу по фактах незаконної “перереєстрації” Статуту громади УПЦ с.Колодуби і внесення явно недійсних даних в реєстрі. Проте прокуратура відмовила у винесенні постанови за заявою про злочин і обмежилася відписками. Тим часом, суддя Миколаївського райсуду Ковталів замість об'єктивного і безпристрасного розгляду справи вирішив вдатися до тактики свідомого затягування судового процесу. Він декілька разів лишав без розгляду позов громади, посилаючись на найрізноманітніші причини, наприклад, на неявку позивача, яку сам же вміло організував - передзвонивши о. Іоану і порадивши не приїжджати в Миколаїв, тому що на слухання справи в нього не буде часу, і перенісши засідання на інший день. Слідом за цим з'являється постанова про відмову в розгляді судової справи “у зв'язку з неявкою позивача”. У відповідь на неправомірні дії судді громада оскаржила в обласний суд, що скасував зазначену постанову судді Ковталіва, проте знову направив справу в Миколаїв, де за його розгляд взявся... знову ж Ковталів. Докази о. Іоана внаслідок явної упередженості судді були проігноровані головою райсуду п. Березюком. У результаті довгих затягувань на світло Боже з'являється рішення від 27.06.2000 р., в якому зазначено, що “суд не знаходить підстав для скасування постанови”. Головна вимога віруючих УПЦ - відновлення за громадою статусу юридичної особи - так і залишилося без рішення. Через те, що “перереєстрація” Статуту громади УПЦ була проведена підпільно, то на відміну від громади УПЦ КП в нас залишилися на руках і Свідоцтво про реєстрацію, і сам Статут, і печатка з кутовим штампом. Суд не знайшов законних підстав для їх вилучення (через міліцію або прокуратуру), тому що не має і не було документів про ліквідацію громади УПЦ с.Колодруби! І головне - залишилися люди з вірою в Бога, котрих хоча і піддають переслідуванню, але які (на відміну від тих же “віруючих” УПЦ КП) не опоганили свої душі лжесвідченнями в суді... Громаді нічого не залишалося, як подати апеляцію в обласний суд. Проте і служителі обласної Феміди не спромоглися відновити справедливість. Склалося враження, що один з відповідачів - обласна адміністрація - була заздалегідь впевнена в своєму успіху, і навіть не надіслала свого представника на засідання суду. І, все-таки, віруючі УПЦ не втратили надію на відновлення законності і вирішили довести справу до кінця - до Верховного Суду України. Як закінчиться процес, поки що не береться пророчити ніхто - занадто багато підводних течій задіяно, занадто безцеремонно політика вмішується в справи Церкви. Сім років триває позов. З 1998 року відбулося біля 30 судових засідань. І усе ж люди вірять в правосуддя. Хочуть вірити. - Моє головне бажання - відновлення справедливості стосовно всіх віруючих, - говорить о. Іоан. - І все ж, як би не склалася моя подальша доля, я завжди буду намагатися служити істині і правді Божій у сповіданні Православної віри, прагнути миру, єдності, злагоди і подолання будь-яких конфронтацій. ... Храм, біля якого настоятель і його парафіяни піддалися нападу, пророчо названий Георгієвським - на честь Георгія Побідоносця. На місці побоїща з тих пір регулярно, з року в рік, цвітуть мальви. Олександр Катачин,
с.Колодрубы Львівська обл. Замість післямови. Знайти дорогу до міжконфесійного миру непросто. Найважливіша умова здорового клімату в суспільстві - взаємоповага релігій і націй. Любити своїх, а до інших ставитися з повагою - значить закладати свій камінь не за пазуху, а в фундамент рівноправних і вільних відносин. На жаль, переплутані пріоритети не тільки в політиці, економіці і соціальній області, але і в такій делікатній сфері, як віра і релігія. Люди штурмують храм, піднімають руку на священика, не розуміючи, що тим самим вони руйнують храм в своєму серці, а будівлю з хрестами і куполами перетворюють у вертеп розбійників. І якщо діти одного Бога ображають, б'ють один одного за право відправляти свої релігійні обряди під склепінням церковної будівлі, серед них немає Бога. Чому ж одні парафіяни чинять свої обряди в храмі, інші - біля храму під відкритим небом? Адже люди звертаються до того ж самого Бога, славлять єдиного для всіх християн Спасителя, ставлять свічки перед такими ж іконами. Але в одних парафіях моляться за здоров'я митрополита Володимира, в інших - Філарета, в третіх - ще за когось. За офіційними даними в 1989 р. Львівській єпархії Православної Церкви належало більше 1100 храмів. Сьогодні (за станом на січень 2000 року) на території Львівській області зареєстровано: в лоні Української Православної Церкви - 60 громад, УГКЦ - 1480, УАПЦ - 344, УПЦ КП - 386 громад. У м.Львові при наявності багатьох тисяч вірних Українській Православній Церкві сьогодні діє один православний Свято-Георгіївський храм і тимчасова дерев'яна церква на околиці міста в районі Сихова. Влада, не дивлячись на 8-річні прохання про виділення ділянки під побудову кафедрального собору, вперто не вирішує це питання. “Українська Православна Церква з жовтня 1990 року канонічно незалежна і цілком самостійна у своєму управлінні. Будь-якої адміністративно-фінансової підзвітності Московській Патріархії не існує.
|
|||||||
