Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЗДОРОВИЙ ДУХ - ЗДОРОВЕ ТІЛОПРАВОСЛАВ'Я І МЕДИЦИНА(Продовження. Початок у №9)УСПІХ ОДУЖАННЯ ВІД РАКУ Деякі психотерапевти висловлюють думку, що відповідальність за перебіг хвороби лікар повинен повідомити хворому на рак під час лікування. Пояснити і запевнити хворого, що незалежно від ступеня хвороби і широти ураження органів успіх одужання повністю в руках хворого. Варто зауважити, що незалежно від зовнішньо несприятливих обставин, ми завжди відповідальні за нашу позицію стосовно власної життєвої ноші. Один лікар розповідав, що в його роботі з метастатичним раком, що поширювався на інші частини тіла, вже недоступному ні хірургічному, ні терапевтичному лікуванню, особливе враження на нього справляє індивідуальне відношення хворого до хвороби. Деякі впадають в розпач і передчасно вмирають психологічною, а також, судячи по даних деяких досліджень, і передчасною фізичною смертю. Інші використовують наступаючу смерть як стимул для примирення з Богом, поглиблюють духовні переживання останніх днів життя. Допомога пастиря в подоланні почуття безнадії і безпорадності може бути корисна раковому пацієнту. Існує декілька підходів, спрямованих на зміцнення відчуття контролю над хворобою. Наприклад, хворі раком перед своїми лікарями часто виставляють себе немічними і інфантильними. Лікар видається їм всемогутнім і всесильним володарем їхнього життя і смерті. Пастир може допомогти своїм духовним чадам, що знаходяться на лікуванні в лікарні або вдома, змінити думку про можливості лікаря і ліків. Лікар - це така ж людина, як і хворий. Вони самі лікуються в інших лікарів. Медичні діагнози нерідко бувають помилковими. Хворий повинен навчитися жадати від доктора повну інформацію про перебіг своєї хвороби. Він може проявити себе як людина відповідальна за хід хвороби і активно співпрацювати з лікарем, а не пасивно страждати, і тоді можна буде змінити відношення хворого до хвороби і до її перебігу. Пастир зобов'язаний допомогти своїм духовним чадам знайти сили і бажання жити, спонукаючи їх прийняти відповідальність за одужання. Можливо, набувши досвіду прийняття відповідальності в одній конкретній галузі, можна буде навчити приймати відповідальність за всі сфери людського буття. Не випадково, як приклад, ми розглядаємо таке страшне і, здавалося б на перший погляд, невиліковне захворювання, як рак. Випадки зцілення від раку за допомогою зміни відношення до хвороби і прийняття хворим відповідальності відомі сучасній медицині. Щоб не бути голослівним, приведу уривок з історії хвороби, який, сподіваюся, стане потужним імпульсом для усвідомлення читачем необхідності прийняття відповідальності не тільки за своє здоров'я, але і за багато інших сторін життя. Цей глибоко приголомшливий, сповнений щирості, турботи і любові, уривок нехай послужить вагомим аргументом для пастирів, що розмірковують над питанням допустимості (або неприпустимості) використання в душпастирстві знань психології і психотерапії. Роберт Ділтс, ведучий спеціаліст одного з найперспективніших напрямків сучасної психотерапії, розповідає про випадок зцілення своєї матері від цього захворювання: “Вісімнадцять років тому в січні 1978 року моїй матері вперше був поставлений діагноз - рак молочної залози. Її оперували, використовуючи радикальну мастектомію, при якій ряд лімфовузлів і інших тканин тіла були видалені. Лікарі сказали, що це - найкращий спосіб лікування, він дає їм впевненість у ліквідації хвороби. Через чотири роки пухлина знову появилася в молочній залозі, яка залишилася, і на яєчниках. Пункція кісток показала величезну кількість метастаз практично в кожній кістці. Лікарі визнали свою помилку, коли говорили про ліквідацію хвороби, а також прийшли до висновку, що на даній стадії вони безсилі. Жити їй залишалося недовго. Завдяки її мужності, здатності до самоаналізу, любові до життя і своєї сім'ї, моя мати сама взяла на себе відповідальність за власне здоров'я і відбулося зцілення. Більше дванадцяти років вона продовжувала підтримувати своє здоров'я, не звертаючи уваги на симптоми і виявляючи чудові здібності в боротьбі з хворобою. Історії процесу цього видужання були присвячені мої семінари, лекції і книги... Її приклад надихав багатьох хворих людей у всьому світі, допомагаючи їм знайти свій шлях до зцілення. В 1995 році моя мати померла, проживши здорове і гарне життя. Через складності зі здоров'ям, протягом декількох місяців вона погодилася пройти рекомендований лікарем курс хімічної терапії і радіації. На жаль, лікування мало допомогло їй і до того ж було дуже болісним. Це ще більше підірвало здоров'я і практично спричинило смерть. Вже прийнявши рішення померти, вона перестала реагувати на ті методи оздоровлення, що були раніше такими ефективними. Переживаючи, що матір помре, я, все-таки, зрозумів її власну позицію, що вона зробила все можливе в житті, і готова відійти до мого батька, який помер вже десять років тому. Незважаючи на фізичні муки, моя мати зберегла мужність і гідність до самого кінця і померла, оточена світлом глибокої любові своєї сім'ї. І хоча останні дні були дуже болісними, було також багато хвилин надзвичайної краси, щастя і натхнення... Люди говорять про фізичні симптоми хвороб, таких як рак або СНІД, ніби вони “відчули” їх, лікарі ж говорять про них так, ніби хвороби мають розум і власну волю. Говорять, що рак “вдерся” в тіло і про те, як вірус СНІДу “дурить” імунну систему, використовуючи тіло людини. Я чув, як онкологи говорили, що рак грудей у різних людей має “своє лице”. В когось “більш агресивне”, а в когось “менш”. Вони говорять про це так, ніби це характерні ознаки симптомів. В аналізованому нами, випадку не було тривалого виснаження від метастаз раку грудей, так один з онкологів зауважив моїй матері: “Ваш рак поводився дуже дружелюбно”. Правильніше усвідомити, що особистість людини і спроможність до зцілення впливає на симптоми, ніж думати, що тіло людини абсолютно пасивне і “поневолене” симптомами. Як пояснив онколог, причина, чому хіміотерапія не допомогла, була в тому, що рак “знайшов спосіб ухилитися” від ліків. Моя мати пожартувала з цього приводу: “Вони говорять про клітину, як про щось особливе, хитріше за лабораторного щура.” Багато залежатиме від того, як лікар зуміє запевнити хворого, що тільки від хворого залежить чи він одужає, чи ні. Коли ми будемо думати про навмисне вторгнення ззовні, та ще й з ворожим наміром, тоді ми відчуємо себе хворими і розбитими. Коли моя мати вперше виявила в себе метастази раку грудей, і почала досліджувати, що ж вона може зробити, щоб реально допомогти собі одужати, то хірург сказав їй: “Всі роздуми про свідоме зцілення - нісенітниця і від цього можна лишитися глузду”. Така категорична критика може стати “розумовим вірусом”. Цей “вірус” паралізує волю хворого і не дозволить його власним або іншим зусиллям спрямувати її на зцілення або поліпшення. Такі “віруси” можуть заразити мозок і нервову систему, так само як фізичний вірус заражає тіло, або ж комп'ютерний - комп'ютерну систему, приводячи до безладу і хаосу. Ігумен Євменій,
"Духовність як відповідальність" |
|||||||
