Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
СПОВІДЬПОРАДИ ТОМУ, ХТО ГОТУЄТЬСЯ ДО СПОВІДІЗнати свої гріхи - це ще не означає каятися в них. Правда, Господь приймає сповідь - щиру і добросовісну, - навіть якщо вона і не супроводжується сильним почуттям каяття, якщо і цей гріх - скам'янілу нечутливість - ми сповідаємо мужньо і щиро, без лицемірства. І все ж, жаль серця, скорбота від гріхів своїх є найважливішим з того, що ми не можемо принести на сповідь. Але що ж робити, якщо висушене гріховним полум'ям серце наше не зрошується живильними водами сліз? Що, якщо “неміч духовна і плоті нездужання” такі великі, що не здатні на щире покаяння? І все таки це не причина для того, щоб відкладати сповідь в очікуванні покаянного почуття. Бог може торкнутися до нашого серця і на сповіді: самосповідання, вимова вголос своїх гріхів можуть пом'якшити наше серце, загострити духовний зір і покаянне почуття. Подоланню нашої духовної млявості служать молитовна підготовка до сповіді і піст. Виснажуючи наше тіло, піст порушує згубне для духовного життя наше тілесне благополуччя і благодушність. Однак піст сам по собі тільки готує, розпушує грунт нашого серця, котре після цього зможе увібрати молитву, Слово Боже, житія святих, творіння святих отців, а це в свою чергу викличе посилення в боротьбі зі своєю гріховною природою, спонукає на активне чинення добра близьким. Наша байдужість на сповіді здебільшого корениться у відсутності в нас страху Божого. Ось сюди і повинні бути спрямовані зусилля. Тому дуже корисно читати і роздумувати про смерть, про Страшний суд, про гіркоту перебування грішників у пеклі, про короткочасність цього життя і про безконечну велич вічності. Не треба на сповіді чекати запитань, потрібно самому робити зусилля, адже сповідь - це подвиг і самопримус. Говорити треба чітко, не затемнюючи непринадності гріха загальними фразами. Досить важко, але необхідно, сповідаючись, уникнути спокуси самовиправдання, відмовитись від спроб пояснити духівнику “пом'якшуючі обставини”, відмовитися від посилань на інших, що нібито ввели в гріх. Іноді посилаються на слабку пам'ять, що ніби не дає пригадати всі гріхи. І справді, часто буває, що ми не легко і швидко забуваємо наші гріхопадіння. Але чи трапляється це лише від слабкої пам'яті? Адже, наприклад, випадки, коли особливо боляче було вражене наше самолюбство, коли нас незаслужено образили чи, навпаки, все те, що служить марнославству: удачі, добрі діла, похвала, подяки - готують їй вічний осуд. О, як треба боятися нерозкаяних гріхів! Життя наше за Апостолом, що пара (Як. 4, 14): сьогодні ми живі, а завтра готовий нам кінець. Куди ж ми сховаємо там свої гріхи? Треба соромитися гріхів, а не покаяння. Покаяння є перемогою над самим собою, є переможним трофеєм, так що той, хто покаявся, достойний усілякої поваги і честі. Знак цілковитого покаяння - відчуття легкості, чистоти, невимовної радості, коли гріх здається таким же важким і неможливим, як перед тим далека була ця радість. Покаяння не буде повним, якщо, каючись, людина не укріпиться внутрішньо і твердо вирішить не повертатися до того ж гріха. Але скажеш: “Як це можливо обіцяти, що я не повторю гріха? Чи не правильніше думати, що швидше всього, гріх повториться через нашу неміч? Адже і з досвіду кожен знає, що за якийсь час неминуче повертається до тих же гріхів, часто з року в рік не помітно покращення? “ Але насправді не так! Не буває випадку, щоб при щирому покаянні і доброму бажанні виправитись, з вірою прийняте Святе Причастя не зробило в душі благих змін. І важко буває самому робити висновки про свій стан. Зростаюча вимогливість до себе, строгість, духовний зір, що посилюється, часто створюють враження, що гріхів стало більше і вони стали ще гіршими. Віруючий починає думати, що він став ще гріховнішим, що хвороби посилюються, насправді ж багато що вже стало кращим, багато зла відкинуто, але на його місці виявилося раніше непомітне, і боротьбу потрібно продовжувати з більшою силою. Часто Господь по особливому Промислу Своєму закриває нам очі на наші успіхи, щоб оберегти нас від марнославства і гордості. Також і навпаки: щоб не впали ми в зневіру і зважились почати боротьбу з гріхом - Господь не відразу нам попускає побачити повну картину нашого гріхопадіння, котра вкрай жахлива, але в міру досягнення успіхів відкриває наші очі. Часто гріх довго залишається, але часта сповідь, причастя Святих Таїн вже розхитало і послабило його корені. Та й сама боротьба з гріхом, страждання від гріхів - хіба це не здобуток?! “Не лякайся - хоча б ти падав щодня і відходив від шляхів Божих, стій мужньо, і ангел, що охороняє тебе, вшанує твоє терпіння”, - каже преподобний Іоан Ліствичник. І навіть якщо немає цього відчуття полегшення, відродження, треба мати сили повернутися до сповіді, до кінця звільнити свою душу від нечистоти, мужньо повиймати всю потворність, усі скверни - без приховування, без прикрашування, очистити її від чорноти і бруду. Хто прагне до цього - завжди досягне успіху. Тільки не будемо приписувати собі свої успіхи, розраховувати на свої сили, сподіватися на свої можливості. Цим можна погубити все здобуте. “Господи Царю, дай мні зріти моя прегрішенія...” (з молитви Єфрема Сірина) “Господи, дай мні помисел ісповіданія гріхів моїх” (з 7-ї молитви св. Іоана Златоуста, “На сон грядущим”) “Неуважний розум мій збери, Господи, і застигле серце очисти, як Петру, дай мені покаяння, як митарю - жаль і як блудниці - сльози.”
“Хто кається, той приймає милість Божу, але дари милості не відразу даються, а іноді через досить довгий час. Це продовження неповернення дарів милості і є Божа єпитимія (покута). Її несуть усі, що мають великі чи малі гріхи. Покуту Господь не оголошує. Покута від духівника дається для скорочення терміну Божої покути. Вона показує добровільне прийняття на себе покаянних трудів, напружує усвідомлення власної вини і схиляє Бога до милості чи робить душу більш здатною прийняти цю милість.
|
|||||||
