Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
НАМ ПИШУТЬСлава Богу! Шановна редакція, не міг не написати вам, прочитавши “Магніт серця”. Почну з того, що я вже немолодий чоловік, а до Бога прийшов порівняно недавно. Я ріс у дитячому будинку, де нам, дітям-сиротам, прищеплювали атеїзм. З насмішкою і неповагою відносився до релігії. Після армії одружився з коханою дівчиною. В нас народився синочок. Як ми раділи! Я страшенно пишався, коли моя дитина вперше сказала мені: ”Татко!” Одного разу моя дружина захворіла. Я працював висотником-монтажником вдень, а ввечері вчився. Сина тимчасово віддали до тещі. Та сталася непоправна біда. Теща тримала під ванною кислоту, якою чистила санвузол. Мій непосидючий малюк, залишившись на якийсь час без догляду, дістався до зловісної пляшки... Від сильних опіків помер. З тещею стався інфаркт, а дружина зовсім злягла, я ж бісився і проклинав тещу. Збігли роки, у нас народилася донечка, але жінка постійно хворіла. Я нікому не довіряв своєї Танюшки. Теща не мала права навіть глянути на дитину. Бідна хвора жінка ставала переді мною на коліна, вимолювала пробачення до кінця свого життя, та я був непохитним. Ще більше ненавидів її, виганяючи з хати. Моя дружина металася між двома вогнями, згасаючи, з кожним днем. Я її теж втратив. Вона померла, залишивши на моїх руках малу дитину. Поселилися відчай, біль, спустошеність в душі. Минав час. Я жив тільки задля Танюшки, не впускаючи в своє життя ні однієї особи жіночої статі. Ось я і дідусь... Мій онучок, Андрійко, ніжно обіймає мене рученятами, тулиться до мене, довіряє свої секрети. Та доля присудила своє: тепер я не допильнував дитини. Малий побачив голуба на підвіконні, хотів впіймати, перехилився і випав з вікна. На щастя, він не вбився, але покалічився. Я посивів від горя. Пригадав тещу... Мені було соромно і боляче, що моя пиха не простила їй, мій розум бунтував, а себе я всіляко виправдовував, її ж ненавидів. Після всього пережитого мене не покидала думка: “Щоб з моїм Андрійком усе було гаразд, піду до Церкви і поставлю Богу свічку, подякую за чудо”. Так і зробив. Щоправда, це коштувало мені жахливих внутрішніх зусиль, щоб переступити поріг храму. Була субота, вечір. Я купив свічки, розпитав, де їх треба ставити. Стояв, ніби у сні, не розуміючи слів служби, не знаючи, коли треба перехреститися і як себе поводити. Можливо, смішно було спостерігати за мною зі сторони. З цього стану мене вивів тонесенький дитячий голосок, що розважливо і чітко вимовляв Трисвяте. Я згадав Андрійка, і уста вперше в житті зашепотіли молитву, звернену до Господа. Звідки тільки бралися такі гарячі прохання, таке палке уславлення Бога. Голова горіла, груди розпирало; я відчував гостру потребу виговоритись. Озираючись, шукав підтримки. Вийшов священик і спитав: “Хто до сповіді?” Я підійшов. Сльози текли, я відчув себе таким грішником, якого може простити тільки Бог по милості Своїй. Прийшла моя перша сповідь, моє перше запізніле каяття... Тепер я, моя донька і онук не уявляємо собі життя без нашого храму, без читання Святого Письма, без святої сповіді і прийняття Святих Таїн. Боже милосердний! До кінця своїх днів невтомно буду просити прощення за свої і чужі гріхи і славити Тебе, що не залишив мене, грішного, у багнюці безвір'я, врозумив, просвітив і дарував мудрого, доброго, чуйного духовного наставника. Я не заслуговую на все це, але безмежно вдячний за все Тобі, Всесильний Спасе наш! Вибачте, що дерзнув поділитися з вами. Я щасливий, що існує ваша газета, в якій є все до душі. Дякую вам за все. Слава Богу навіки! Іван Федосюк,
м. Борислав, Львівська обл. Слава Богу! Зараз літо, і до мене приїхали гості з Борислава. Вони привезли мені цілу підшивку газет “Світло Православ'я”. Я натрапила на статтю Ольги Антонової “Магніт серця”. Відразу пригадала розповідь своєї мами. Колись ми жили у Кропивнику. Отець Володимир тоді був нашим священиком. Мені було 8 років. Я захворіла на менінгіт. Всі думали, що помру. Мама запросила додому о. Володимира, щоб сповідав мене і причастив Святих Таїн, бо боялися, що я відійду до Бога неочищеною від гріхів. В мене трималась дуже висока температура, я марила, а нестерпний біль розривав череп. Отець Володимир схилився наді мною, погладив по голівці, а потім довго і щиро молився на колінах перед образом Пречистої. Я нічого не пам'ятаю, але мама розповідала, що десь за годину після молитви отця, я розплющила очі. Вони вже не горіли сухим вогнем, і, на подив присутніх, вперше за довгий час промовила, що голова не болить. Отець Володимир присів біля мене, тримаючи в своїх теплих долонях мої малі рученята. Він щось ласкаво говорив до мене і поцілував у чоло. Я швидко одужала. І зараз здорова. Живу з сім'єю в Києві. Пройшли роки; я призабула це, а тепер, дякуючи вашій газеті, пригадала. Обов'язково приїду в Борислав і відвідаю храм Покрова Богородиці і о. Володимира, якому Господь благословив вимолити для мене здоров'я. Щиро дякую за увагу і дякую Господу за все. Слава Богу навіки! Ірина Мельник,
м. Київ |
|||||||
