Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЩО ТАКЕ РОЗКОЛ?Хотілося б точно знати значення поняття “розкол”, і доказ того, що УАПЦ і КП є розкол. Подивимося на визначення гріха, названого “розкол”, в книзі святителя Філарета “Великий християнський катехизис”. (Святитель Феофан Затворник писав, що мирянин, користуючись цією книгою, може отримати відповідь на будь-яке питання). Книга ця була схвалена Святішим Синодом – і була навчальним посібником для семінарій протягом багатьох десятиліть. Ось як в ній сказано: “Розкол - це свавільний відхід від єдності Богошанування і від Православної Кафолічної (Вселенської) Церкви” Чи є розкол гріхом? Безумовно так. Стан розколу, перебування в розколі, по вченню Православної Церкви, є не просто гріх, а гріх смертний, страшніший за вбивство, блуд, чаклунство та ін. Тобто, це такий гріх, що вбиває душу, позбавляє її Божественної благодаті і можливості спасіння у вічності доти, доки людина не покається в ньому. Слід додати, що по визначенню святих Отців, гріх розколу не змивається навіть кров'ю, тобто, людина, що перебуває в розколі і приймає смерть за Православну віру від мучителів, навіть тоді не одержує прощення цього гріха, не одержує благодаті хрещення кров'ю, що змиває всі інші гріхи, а гине навіки. У визначенні святителя Філарета говориться про свавільний відхід. Як визначити, який відхід буде свавільним? Визначити це можна дуже просто, базуючись на Священному Переданні Церкви - саме на правилах Константинопольського Собору 861 р., постанови якого є обов'язковими для всієї Православної Церкви. Відповідно до 13-15 правила, єдиною поважною причиною для відокремлення від свого законного предстоятеля (єпископа, митрополита, патріарха) і непоминання його під час Божественних служб є відкрита проповідь таким предстоятелем єресі, яка підлягає анафемі Священними Соборами і святими Отцями. А всі інші відокремлення - це розкол. Святитель Іларіон (Троіцький) наприкінці 20-х років ХХ ст. з приводу розколу писав: “Не дарма канони 13-15 Константинопольського Собору визначають грань, після якої відділення навіть похвальне, а до цієї грані відділення є церковний злочин і злочин дуже тяжкий. Те або інше адміністративне розпорядження, хоча і явно помилкове, зовсім не є “casus belli” (привід для війни, формальний привід до оголошення війни - лат.). Так само і все, що відноситься до зовнішньої діяльності і життя Церкви (тобто те, що відноситься до стосунків між Церквою і владою, до державної політики, тощо) ніколи не повинно бути предметом розбрату... “ Відомо, що перехід Православної Церкви Русі в 1448 році в незалежність від Константинопольського Патріарха відбувся саме з тієї причині, що греки заключили так звану Фераро-Флорентійську унію з католиками, перейшовши фактично в залежність від папи Римського, а значить, перестали бути Православною Церквою. І навіть в цьому випадку, Собор Православної Церкви Русі, написав листа Константинопольському Патріарху, в якому обгрунтував свій відхід, а також отримав благословення на автокефалію від Єрусалимського Патріарха. Виходить, якщо священик перестає поминати свого першоієрарха без поважної причини, якщо віддаляється від спілкування з ним і від послуху йому, то це і є розкол, а в розкол входить разом з ним і вся його паства, у випадку, якщо вона йде за ним. Саме так. І такими стали послідовники Української автокефальної церкви та Київського Патріархату, що, самопроголосивши свою незалежність, відійшли від спілкування з Патріархом, митрополитом і єпископами, і вчинок їх інакше як розколом, відповідно до формулювань Соборів, назвати не можна. Чи можна ще чимось довести, що українські автокефалісти поза Святою Церквою? Вселенська Церква підпорядковується спільному Собору Помісних Церков. А оскільки УАПЦ і КП не визнані іншими Церквами, то вони знаходяться поза Вселенською Церквою. У зв'язку з цим слід нагадати, що Свята Церква подібна до Ноєвого ковчега, і всі, хто спасаються, спасуться тільки в ній. Розкольники ж не матимуть спасіння. Якщо розкольницькі угрупування не є частиною Вселенської Церкви і спастись в них не можна, то, отже, і ніяких святих в них бути не може? Саме так. Думати, що людина, перебуваючи в смертному гріху, може бути святою, і, не залишаючи розколу, може потрапити в Царство Небесне – це блюзнірство. По вченню святих Отців, спасіння, святість несумісні зі станом гріха. Ложка дьогтю (і ложка велика: гріх-то смертний!) псує всю бочку меду, якими б подвигами самовідданості, благочинності і т.д. не намагалася б прикрасити себе людина. На жаль, ніякі “чесноти” не зможуть змити смертного гріху розколу, якщо людина сама його не покине, не перестане бути розкольником. Нам приходилося зустрічатися з такою думкою: якщо якась християнська спільнота не є частиною Вселенської Церкви, то вона втрачає благодать. Що в зв'язку з цим можна сказати про УАПЦ і КП? Втрату благодаті цими спільнотами можна показати на декількох досить переконливих прикладах. Погляньте, якими методами вони діють? Це – обман, насильство, наклеп на Православну Церкву, співпраця з крайніми політичними партіями та рухами, використання правила єзуїтів “мета виправдовує засоби”. Тому, якщо ми бачимо, що якась частина Вселенської Церкви раптом починає “єдиними вустами” проповідувати або робити щось, відмінне від єдиних для Святої Церкви канонів, то ми маємо право констатувати факт, що ця частина вже не є частиною Вселенської Церкви, бо ухилилася від богооткровенної істини, і благодать Святого Духа полишила цю групу людей. І якщо ця група людей проголошує істиною явну неправду, це свідчить про те, що ця група людей - поза Церквою, загубила благодать Божу, що зберігає найважливішу властивість Святої Церкви - проповідувати тільки істину. Отже, можна з певністю вважати, що УАПЦ і КП не є Церквою Апостольською, не є Церквою Соборною і не є Церквою Святою? Так, саме так. На закінчення слід сказати декілька слів про належне ставлення до розкольників. Питання про те, що таке розкол, - питання не пусте. Сказано в пророка: “Горе тим, що зло називають добром і добро - злом, пітьму вважають світлом, і світло - темрявою, гірке вважають солодким, а солодке - гірким (Іс. 5, 20). Відношення до розкольницьких угрупувань, як до Святої Церкви, є хула на Святого Духа! Все, що робиться в цих зібраннях, робиться без Його Святої участі, робиться в смертному гріху розколу. Необхідно не тільки оберігати себе від помилкових думок про розкольників, як про Церкву, але навіть берегти себе від будь-якої інформації, що виходить з їх середовища: від читання їхніх книг, газет, користування їхніми молитвословами, календарями і т.п. Адже ми оберігаємо себе від аналогічної продукції, яку випускають, скажімо, сектанти. До речі, чому це важливо? Святі Отці суворо забороняють нам контакт з псевдовченнями і з лжевчителями. “Іржа руйнує залізо, а лжа (неправда) - людину”, - говорить маловідоме, але мудре старе прислів'я. Непомітно, “підсвідомо”, як тепер прийнято виражатися, неправда, будучи породженням диявола (Ін. 8, 44), спроможна розтлівати душу, роблячи її нездатною прийняти найбільший Божий дар – дар спасіння. Нерозуміння небезпеки гріху розколу, нерозуміння його меж, про які так ясно говорить нам Святе Передання, затирання їх, може привести до найсумніших і непередбачених наслідків. Як розуміти слова розкольників: “Наші стіни не досягають до Неба”, мовляв, наші суперечки між “конфесіями”, чисто земні, а після смерті ми всі рівні перед Богом і Він буде судити нас, дивлячись на серце, а не причетність до “конфесії”? Яка доля чекає розкольників в посмертному житті? Це правда, Царство Небесне одне, в ньому не буде окремих угрупувань. Але як розкольники не можуть зрозуміти одного. В Царстві Небесному будуть тільки ті святі, які перебували ще на землі в духовній єдності між собою, в любові, були як одна сім'я, одне стадо Христове, причащалися з однієї Чаші. Там буде і св. Георгій Побідоносець, і св. Сергій Радонезький, і св. Антоній Великий, і святі новомученики і грішники, що покаялися, але спільне для всіх - це єднання в одну спільноту, один організм - в Православну Церкву. Але якщо людина свідомо відокремила себе від Церкви, не хоче на землі спілкуватися з іншими членами, називає їх москалями, схизматиками і т. д., не хоче причащатися з однієї Чаші – то, відповідно, цей стан відособлення, неприязні залишається і після смерті. “В чому застану, в тому і буду судити”, - сказав Господь. Значить, така людина після смерті не захоче і не зможе ввійти в спілкування з членами Вселенської Церкви. І так як в Царстві Небесному стін дійсно немає, то така людина з своїм серцем, хоч би й повним чеснот, не матиме там місця. А іншим місцем в Новому Світі, крім Царства Небесного, буде тільки “тьма безпросвітня... плач і скрегіт зубів” (Мф. 8, 12). Анатолій Шевченко,
м. Львів |
|||||||
