Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЛИСТ В РЕДАКЦІЮ
ПРО ПОТАЄМНЕ...В Україні близько третини всього населення (за офіційною статистикою!) належить до нашої Церкви. Але про духовне відродження кожного тяжко говорити. Це духовне зубожіння настільки очевидне (серед православних!), що не потребує коментарів. І виникає питання: “прихожани” - від слова “приходити” (до Бога), чи “прохожани” - від слова “проходити” (мимо Бога) - моя паства? Покажу це на прикладі “маленької цеглинки” Дому Божого - своєї парафії. На такі очевидні речі, як піст в середу і п'ятницю, багатоденні пости, щоденна молитва та пам'ятування про те, що “Бог нас завжди бачить” паства реагує дуже боляче: “В нас і так щодня піст, бо немає за що купити м'яса та масла” (це говорять якраз ті, що не бідують матеріально). “Отче наш...” - з мене і цього вистачить!” і т.д. і т.п. А ще кажуть, що я їх “мучу”... Звідки ця “тепло-холодність” в душах? І коли вникаю в корінь проблеми, то находить на мене великий страх: а що як це - незворотній процес... Найкращі часи в житті Церкви - це часи гонінь. Згадаймо доконстантинові часи: скільки мучеників, який високий рівень духовності був! Християни знали, що кожний день може стати останнім в їх житті. Через це - постійне внутрішнє молитовне стояння перед Богом, постійна готовність прийняти смерть за Христа і братів по вірі, щоденне Причастя Тіла і Крові Господньої. Майно не шанувалося як цінність. Християни були щирі, милосердні, чуйні до біди свого брата чи язичника. В них настільки дійовою була віра, що можна було побачити таку картину: хлібороба прямо з поля забирають на муки, і він з радістю все покидає: і землю, і сім'ю, і йде на страждання (як говорили тоді: “на зустріч з возлюбленим Христом”). Коли Церкву перестали гнати, то в Неї почали вступати всі. Але чи по вірі? Ось тому вже через 15 років після припинення гонінь відбувся І Вселенський Собор з питання виникнення єресей. Це зараз переживаємо і ми. В часи тоталітарного режиму за сповідування віри саджали в тюрми, засилали в концтабори, виганяли з роботи, тикали пальцем зі словами: “Подивіться на виродка суспільства!” З приходом до влади Горбачова зупиняється видиме гоніння на Церкву. Все це закінчується на початку 90-х років модою на Церкву. Це страшна річ! Ще страшніша за сталінські концтабори! Ось тут і появляється плебейський розряд “прохожан”, які не мають жодного поняття про християнство. Та біда в іншому: їм і не треба Христа! (ще 140 років назад про таких писав Ф.М. Достоєвський). Такі “вірні” вважають, що причащатися і сповідатися раз в рік - це норма, що пости - “пережиток минулого”, що Бог - тільки в храмі (?!), а на запитання, чому вони прийшли в храм, - набурмосено мовчать... Закінчується мода на Православ'я, і люди почали масово відходити від Церкви. І це - нормально. Бо, за словами святих Отців, зараз Господь просіює пшеницю від полови. Християнство - це є саме життя (а не вчення!). Християнство - це є релігія Христа, це уподібнення Йому в житті. А кому з них хочеться страждати, як страждав Він? Як вигукнув один пастир обурено на проповіді: “О, Розіп'ятий! Кому Ти потрібний з них, окрім мене? - Нікому!”. Саме через страждання приходить смирення і мудрість духовна: “той, хто не перестраждав в житті, ніколи не зрозуміє страждань іншого” (ці слова болючі для священиків!). Ми разом з Господом повинні на Фаворі преображатись: від ненависті - до любові, від гордості - до смирення, під похоті - до цнотливості; в молитві преображатися так, щоб разом з апостолом Петром говорити: “Господи! Добре нам тут бути!” (особливо це говориться про храм і богослужіння). Разом з Господом приймати смиренно похвали за наше життя, щоб і далі разом з Ним, подібно до Симона Киринейського, понести свій Хрест на Голгофу: пережити продажний поцілунок Юди (“біди від родичів, біди від лжебратів” - говорить апостол Павло), биття, насмішку, плювання в душу, і бути розіп'ятим разом з Христом. Так ось в чому суть: праворуч - разом з благорозумним розбійником, чи ліворуч - разом з хулителем Бога?! Бути розіп'ятим і вмерти за Христа. Вмерти, щоб разом з Ним і воскреснути. Але ця частина вчення Христового цим “модникам” явно не до вподоби. Ой, як не хочеться за свої ж (!) гріхи страждати! А про вічні муки в пеклі вони не хочуть навіть і чути. Пригадую один похорон... Після щирої проповіді підходить мати померлого хлопця і каже: “Отче, а невже все це правда, що Ви говорили? Невже він там живий?” А бути християнином означає жити так, як жив Христос, уподібнюватися Йому в усьому. А “прохожани” і кажуть мені: “О, ні, це вже для нас занадто!” - і... відходять від Церкви, обливаючи брудом богоданного пастиря, який піклується про їхні душі... Знову повернуся до того, з чого власне і почав - до пастирства. В більшості випадків (за малим винятком) священики на парафіях зайняті або будівництвом храму, або наймицтвом. Тобто (за вказівкою Владики, за що й отримують ще й церковні нагороди!), будують земні храми, забуваючи за “храм душі людської”. В селі 10-20 бабусь ходить до церкви, але їм старий храм (до речі - насмолений багатьма поколіннями віруючих) вже не подобається - і розпочинається “довгобуд”. Священик як навіжений дістає “праведними і неправедними” шляхами будівельні матеріали. І це вже не пастир, а прораб в селі... Преподобний Лаврентій Чернігівський говорив, що так буде і щоб ми не захоплювалися зовнішньою прикрасою храмів. Так, він повинен бути охайним. Але храм - це Дім Молитви, місце єднання Неба і землі. І хибна та точка зору, що храм повинен бути прикрасою села. А римські катакомби є прикрасою Риму? Ось як хитро сатана обдурює пастирів: під виглядом богоугодного наганяє на них суєту, суєтний дух, і вже немає в них ні часу, ні бажання безустанно молитися, читати духовну літературу, вислухати парафіянина... Горе нам! Заповіді будувати храм в Святому Письмі немає, але є заповідь: “захищати стадо Христове від вовків розхищающих”. Нечасто зараз даються нагороди священикам за їх богоугодне направлення пастви, за подвиг духовний. А тому звертаюся до побратимів у Христі: “Дорогі брати у Христі! За кожну нагороду ми дамо відповідь на суді Божому. Чи ми її дістали заслужено, чи ні! Чим більше нагород, тим більшою є відповідальність перед Богом! Але, чи сяє наша душа так, як сяє наш позолочений ієрейський хрест на грудях? Чи сяє наше серце добрими ділами (лагідністю, смиренням, любов'ю), як сяє хрест з прикрасами на наших грудях? Чи завжди ми думками з Господом, коли на нашій голові камилавка чи митра? Чи постійно ми воюємо в серці своєму, або захищаємо паству від війська сатанинського, коли носимо набедренник (символ меча духовного)? Чи ми є слугами іншим (за словом і за прикладом Господнім, коли Він мив ноги своїм ученикам), носячи звання протоієрея? Дай, Боже, нам всім страху Твого, бо він є початком премудрості... Коли ж в селі є храм, то часто пастир перетворюється в наймита: здійснює треби, служить служби і... тримає господарство. І дуже рано він зауважує, що людям цінне на требах не їх чин чи проповідь, а скільки це коштує. Через що появляється холодне відношення, навіть, до тих же треб. Наприклад, в себе на парафії я зустрівся з ганебним явищем (пишу, бо за це дуже душа болить). Хрестили переді мною (всупереч всім канонам!), обливаючи... голову людини. А не все тіло (в наглій потребі, за словами св. Афанасія Великого це дозволяється). Отже, це був обряд, а не Таїнство! Адже, якщо обряд, то дійсно, навіщо людину всю обливати чи занурювати? Але Хрещення - це Таїнство. Занурення символізує смерть людини - людину в яму опускають цілком, а не тільки її голову! А підняття з води означає народження душі, адже і дитинка на світ з'являється з води (навколоплідні води). І так як Бог - Трійця, то ми це робимо тричі. А людей хрестимо масово, навіть не пояснюючи, що з ними роблять і які тепер в них обов'язки, не проводимо огласительних розмов з ними (а в селі це обов'язково повинно би бути!). Ось і виросло за 10 років покоління теплохолодних християн - званих, але вибраних з них - одиниці! Отці! Ми ж за це будемо відповідати перед Богом! Невже ми не боїмося кари Божої на наші голови?! Людей не соборували, бо “треба 7 священиків, а де їх візьмеш?” (Тут їх стільки і не збереш!). Але ж священик повинен і сам пособорувати, якщо його про це просять! І т.д. і т.п. Ось вам і ознаки наймицтва. Що ж чекає справжніх пастирів? Розп'яття, розп'яття, і ще раз розп'яття! “Біди від сродників (буває часто, що навіть найближчі нам люди - дружина, діти, батьки, родичі - не розуміють нас: чому ми так живемо...), біди від лжебратії (одна людина сказала мені: “Найпідліші люди в нашому селі - це ваші парафіяни, як вони вас обливають брудом!”) - говорить апостол Павло. Деякі люди приходять в храм: “На світ подивитись і себе показати”, а деякі приходять не для молитви, а... зібрати компромат на священика. На того пастиря, який день і ніч за них плаче перед Богом! І це є найболючішим для справжнього пастиря. Адже і Господа розіп'яли ті, кому Він зробив стільки добра! В мене є один знайомий священик, який за півроку свого перебування на парафії посивів, побілів: через своїх прихожан (чи “прохожан”?) Якось мені в Києві одна стариця-схимниця ще давно сказала, що приїде Папа Римський на Україну - це кара нам за гріхи нашого священства. І на 80-90 відсотків їм дійсно байдуже, чи приїде цей богоборець до нас, чи ні. Якби ж всі священики “єдиними устами і єдиним серцем” возвали б до Бога: “Не допусти!”, то хіба ж Господь не почув би молитви Своїх діточок?! “Просіть - і дасться вам” - ось Його обіцянка! І до нас, до нас, возлюблені отці, говорить Він: “Знаю твої діла, ти не холодний, ні гарячий, о, якби ти був холодний, або гарячий! Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх!” (Одкр. 3, 15, 16). А до справжніх пастирів звернені інші слова Пастиреначальника: “Якщо мене гонили, то гонитимуть і вас. Якби ви були від світу, то світ би любив своє” (Ін. 15, 19-20). “Не бійся мале стадо! бо Отець ваш благозволив дати вам Царство” (Лк. 12, 32). І наостанку пригадаю слова ап. Павла: “Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння” (Рим. 8, 35). Христос посеред нас! Є і буде. Амінь і Богу слава! Священик Миколай
Чернігівська обл. СХАМЕНІТЬСЯЩе вчора “Слава!” всі гукали,
Священик Миколай
|
|||||||
