Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ЩОДЕННИК СВЯЩЕНИКАВ нашу теперішню парафію ми з чоловіком - о. Є. приїхали в липні 1999 року. Пройшло заледве більше року сільського парафіяльного життя. За цей час ми дуже змінилися. Ще до приїзду в головах аж роїлося від задумів та ідей: як підняти церковне життя, створити молодіжне братство; і ось ми, і ось так... Наш духівник посміювався і говорив: ну-ну. В село не їхали, а летіли на крилах. І тут зіткнулися з реальністю: наші творчі задуми, здібності нікому не потрібні. Виявляється, наша справа - служити в храмі по неділях і в дні свят, чинити треби, а поза цим тільки займатися городом і господаркою. Розумієте всю несправедливість такої ситуації: парафії потрібний не пастир, а найманець. Про боротьбу з пристрастями не може бути і мови. Люди ще й обурюються в деяких парафіях, що священик спився... І ніхто не хоче заглянути в серце проблеми. Бувають хвилини, коли особливо відчуваєш себе чужим і самотнім у селі. Звичайно, не все так погано. Відчай долаємо вірою і... гумором. А взагалі моя мрія прочитати коли-небудь книгу “Про те, як я потрапив на парафію”. Мені здається, що необхідно написати про правила поведінки тих, хто вперше потрапив на парафію. Адже приїжджають в основному молоді, довірливі і наївні, а по приїзду їх як обухом по голові... Правда не все так безнадійно. Є й успіхи. Найбільшою моєю радістю є листи і недільна школа. А життя? Від свята до свята! Р. Б. Зоя,
Херсонська обл. (Газета “Начало” №3 за 2001 р.) Коли мене призначили на парафію в село, в нетрях району, всі священики мені співчували. До райцентру дуже далеко, автобус ходить нечасто, телефон, хоча і є в селі, та працює з перебоями: місцева АТС постійно виходить з ладу. Село велике - за площею як райцентр. А поруч 12 сіл, де зовсім не було священиків. На додаток в селі активізувалися баптисти. Православна церква хоч була, але в дуже запущеному стані. Діяла ще з часів війни. Без ремонту більше семи років. Господарство в запущеному стані. Хата, в якій жив попередній священик, була в жахливому стані - жити неможливо. На першу службу в неділю в храм прийшло 5 жінок. Після цієї служби я зрозумів, чому мені так співчували священики. В душах людей - безпросвітна темрява ... Жив на квартирі. З цими п'ятьма парафіянками організували збір коштів для придбання хати священику. Обійшли своє село і два сусідніх. Дехто давав гроші, а дехто і з подвір'я гнав геть: “Забирайтеся геть, мало ці попи крові нашої попили?”, - чулося у відповідь. Об'їздив я велосипедом чотири колгоспи (чи, як вони тепер називаються, КСП), ні один директор не дав на Церкву ні копійки (їздив я до них два місяці підряд, мало не щодня). Тільки місцевий “відірвав від серця...” 500 грн. Господь допоміг - купили хату. І сестри всі разом привели її в придатний для життя стан. Переселився і зайнявся пастирством. Дивлячись на духовне зубожіння в душах людей, я розпочав свою роботу з того, що налагодив порядок Богослужінь. Тут всеношна взагалі рідко служилася. Люди жалілися, що їм ніхто не говорив проповідей, не вчив слову Божому. То ж я постановив собі за правило: жодної служби чи треби не чинити без проповіді. В кінці треби читав серцем молитву старців Божих: “Господи, дай мені що сказати цим людям, втішити, врозумити їх во славу Твою і для їхнього спасіння”. Постановив - на похоронах ніколи не повторювати своїх проповідей, так щоб і хористам було цікаво, і вони отримували користь духовну. А ще - відправляти службу і треби з почуттям відповідальності: чітко вимовляти слова молитв, не спішити, особливі моменти роз'яснювати людям. Наприклад - про зміст “відпускної молитви”, що таке смерть людини і т.д. Люди отримували велику з цього користь: вони душею приймали участь в Таїнстві і молилися свідомо і щиро... Не терпів я і балачок на похоронах, при хрещенні, на службах у храмі, рішуче обривав. Пояснював, що ми зібралися для спільної молитви, а не для розмов. Мої хористи (я їх “дістав у спадок” від попередника) на похоронах сміялись, змагалися у співі, “заробляли гроші”. Довелося зайнятися і їх вихованням: “Навіщо ми тут зібралися?” - запитав я в них. Вони у відповідь ошелешено мовчали. - Якщо хтось із вас прийшов співати, то може йти, священик і сам відправить похорон. Мені потрібні молитвеники, а не співаки! Каже Господь: “Де двоє чи троє зберуться в ім'я Моє...” А вас тут аж п'ятеро. І зібрались ми, щоб вимолити оцю покійну душеньку з пекла, щоб Господь міг помилувати її. А буде молитва, буде і спів хорошим...” І хористи зрозуміли мету нашої молитви за покійника і... молились. Сміху, розмов більше не було чути. В храмі говорив людям, що “дім Мій - домом молитви назветься” (Мф. 21, 13), - каже Господь, а не “домом розмов”. Говорив ще, що священик за людські гріхи приносить жертву - Тіло і Кров Христову, а людям до цього байдуже. Ангели стоять на колінах (Євхаристичний канон) перед престолом, крилами закривають свої обличчя і не в силі дивитись на це Таїнство... А ще, коли співають Херувимську пісню, то весь храм наповнюється Ангелами, які разом з людьми, стоячи на колінах, славлять Царицю Небесну (відкрив Господь одному священику, який все це побачив у своєму храмі)... І люди потягнулися в храм. Дні народження та іменини (дні Ангела) парафіян ми святкували разом, як одна сім'я. І люди спілкувались. Адже спілкування - це вміння вислухати іншого, не перебиваючи. І саме спілкування так не вистачає зараз людям! Адже душі людські зараз пусті і оцю пустоту вони намагаються чимось заповнити: хто наркотиками, хто горілкою, а хто блудом. Через те, що людям не вистачає втіхи духовної, вони сильно страждають. Пригадую, як якось вночі в селі я зустрів двох наркоманів, які просто розповіли мені про себе, чому вони почали колотись, і ми разом плакали. А вони в кінці розмови сказали прості слова: “Спасибі, отче, що ви нас просто вислухали!”. Кожного дня я робив “обхід парафії” - ходив до знайомих і незнайомих людей, довго спілкувався з ними, а по дорозі і з усіма тими, хто хотів почути щось для себе корисного. Зараз в храмі на службі є близько 30 постійних парафіян. Є й такі, що відійшли від Церкви. “Вони не були нашими, тому і відійшли від нас”, - як говорить Апостол. А ті, що шукали втіхи сердечної в молитві - приходили. “Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас” (Мф. 11, 28). Але життя пастиря замішене на скорботі. Скільки разів приходилося вислуховувати від людей злі слова! Ті, що відійшли від Церкви, поносили священика по селі, відбиваючи людей від храму (воістину, диявольське заняття!). Якось в селі мене зупинив п'яний чоловік і сказав: “Доки ти нас будеш мучити?!” На це я його спитав: “Кого це “вас”, адже ти один стоїш переді мною?”. На що він “видав” серію лайки. Це - біси, які були в ньому, говорили мені: “Забирайся звідси геть”. А я втішився, якщо так допікаю сатані, значить мої труди не даремні і ведуть людей до спасіння... Баптисти... Господь допоміг вести боротьбу - і словом друкованим (розповсюджував листівку, в якій на основі Святого Письма розкрив їх хибне вчення), і словом проповіді, і... чудесами. Після соборування і Причастя з ліжка встала паралізована жінка (дуже старенька). І ще було три випадки, коли після Причастя встали три, прикуті до ліжка, жінки. Одна з них (яка до цього два-три роки ледве робила кілька кроків по хаті) наступного дня через все село (2,5 км) йшла до центру, заходила в кожну оселю і казала: “Дивіться, що мені зробив Господь - зцілив!”, - і славила Бога. Після соборування в жінки, що мала сильно ушкоджену ногу - ледве ходила, нога оздоровилася, і вже наступного дня вона йшла швидше від мене! Якось молода жіночка прийшла до мене з своєю бідою: в чоловіка виявили рак легень і через три дні (в понеділок) будуть оперувати, просила молитись за нього. В неділю ми в храмі відслужили Літургію, всі помолилися за здоров'я її чоловіка, а після служби відслужили ще молебень за хворого. Під час операції виявилося, що рак в нього... пропав! Він сам був ошелешений... Якось прибігає мати однієї маленької дівчинки - дівчинка помирає, і щоб я помолився біля неї. Приходжу до них додому - дівчинка в дуже важкому стані (височезна температура, ліків в хаті немає, бо сім'я дуже бідна, висипка по всьому тілу). Ми разом помолилися і я її всю (як на соборуванні) помазав святим маслом від чудотворної ікони Божої Матері “Призри на смирєніє”. Через день приходжу, а вся сім'я і вона свідчать: до кінця дня температура впала до 37 градусів і зникла висипка. Лікар був ошелешений, говорив, що такого не може бути! (так само говорили і не вірили чуду лікарі з райцентру, коли паралізована почала ходити. Це чудо вони документально засвідчили)... Звичайно, що всі ці та інші чудеса (наприклад, в сусідньому селі, де служить о. Іоан, дівчинка 4-х років, німа від народження заговорила - він за неї 9 місяців виймав часточки на Проскомидії) сильно похитнули авторитет секти - люди масово почали виходити з неї. А сектанти лютували - поносили священика на чому світ стоїть. Слава Богу! А ще чув за одного священика свідчення голови сільської ради. Цей отець багато спілкувався з директором місцевої школи (комуніст, затятий атеїст) про літературу, історію, мистецтво (релігійної теми вони не торкались із-за переконань директора). Через півроку такого спілкування цей директор сказав голові сільради: “А ви знаєте, щось над нами таки є, раз на світі є такий отець /ім'я/”. І це глибоко здивувало голову сільради - директор повірив у Бога!... А ще мені вдалося з Божою допомогою вийти на дитячий садок і школу. В дитсадку мені дозволили проводити бесіди з дітьми. Я з дітьми просто говорив, як з друзями - “душа в душу”, співав з ними духовні пісні. І оце на Благовіщення весь дитсадок (і діти, і батьки) прийшли до Причастя! Діти і молодь (до 30 р.) потягнулась у храм. Відчули, що Господь - їхній Отець Небесний. Дивне відчуття - вони комусь потрібні! (це слова одного з них). Пустка душевна наповнилася любов'ю до Отця Небесного. Двоє з них “зав'язали” з алкоголем. Навіщо пишу? Хочеться втішити молодих пастирів, що, приходячи на парафію, бачать пустку духовну і впадають у відчай. Дорогі отці! Адже у вас є те, чого люди не мають - благодать Священства, “немічних зціляюща, заблукалих врозумляюща”. І Господь по наших молитвах може творити Чудеса. Все залежить від нашої віри! Не треба тільки забувати, що ви покликані Господом для пастирства, а не тільки чинити треби. Кожну людину треба любити як образ Божий. Потрібно навчитися відчувати чужу біль як власну; навчитись почути іншого. І не ділити людей на “віруючих і невіруючих”. І як говорив прп. Силуан Афонський: “На тих, що пізнали Бога Духом Святим і тих, що Його ще не пізнали”. Треба навчитись милувати грішників, щоб і нас Господь помилував. Щиро молитись з вірою і від душі - а люди це дуже відчувають і шанують за це священика. Ось це і є “формулою успіху” у священика! Наприкінці пригадаю слова Федора Достоєвського: “Заради того, щоб ощасливити в житті хоча б одну людину, вже заради цього варто жити!”. Амінь, і Богу слава. Отець М.,
Східна Україна |
|||||||
