Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
БОГОУГОДНИЙ ДРОВОРУБНа чолі тамтешнього місцевого духовенства стояв єпископ, людина, видно, дуже добра, співчутлива і щиросердна. Він сприйняв скруту народу близько до серця і сам щиро молився, щоб Бог послав дощ на землю, але дощу все не було. Розпечене небо залишалося безхмарним, і сонце немилосердно сушило все, що залишилося в нещасній країні ще не спеченим. Народ розгубився. В очах жах і відчай. Де ще шукати порятунку? На що ще уповати, чого сподіватися, коли і молитви єпископа не допомагають? Хто може помолитися краще за єпископа, і чия молитва швидше дійде до Бога? Єпископ - хіба не перша особа в усьому духовенстві і хіба, крім нього, є ще хтось, хто б краще знав, як треба благати Бога дати людям те, чого вони в Нього просять? І був тоді єпископу “глас с неба”: “Йди після утрені до воріт міста і першу людину, яка входитиме в місто через ті ворота, негайно затримай, і нехай помолиться, і тоді буде вам дощ”. Єпископ сказав людям, що почув “з неба”, і всі вирішили зійтися завтра рано-вранці в церкві, і йти до воріт виглядати того, хто підійде, і зробити все так, як велів голос з неба”. Наступного дня, відслуживши раненько утреню, єпископ з усім своїм кліром пішли до міських воріт. З ними пішли і всі люди, що очікували благодатного чуда для їх стомленої і спраглої землі. Всі великим гуртом вийшли за міські ворота і стали станом очікувати обранця, на якого Сам Бог вказав, як на кращого молитвенника. Люди розставили посеред дороги складне крісло і посадили в нього єпископа, а клір і всі парафіяни поставали навколо нього і почали вдивлятися в далину: кого їм пошле Господь? Всі хотіли швидше побачити ту людину, що помолиться за них про дощ і буде почута в своїй молитві. І ось, довго чи коротко в час їх томливого чекання, вдалині на обпалених полях щось показалося... Спочатку неможливо було розібрати: чи це піша людина, чи хтось на ослі їде... Відстань була неблизькою, та й від спекотливого сонця миготіло в очах... Але предмет все наближався і яснішав. Вже було видно, що це проста піша людина і при цьому - старий, знеможений простолюдин, згорблений і ледве пересовує ноги під великим і дуже важким оберемком сухого хмизу... Так невже ж це він той молитвенник, молитва якого дійде до Бога швидше за молитви цілого кліру і самого єпископа? Єпископ і всі люди переглянулися і здивовано знизали плечима. Не вірилось, щоб мужик, який ледве пересовує ноги під в'язанкою дров, вмів краще всіх піднести до Бога молитви проти спільного лиха? Але, так як ніхто інший, крім цього старого, не появлявся, і вибирати було ні з кого, то єпископ наважився зупинити дроворуба і просити його помолитися Богу, тому що клір і єпископ посилали свої молитви безуспішно. А старий, крекчучи і спотикаючись, помаленьку, все ближче і ближче підходив до воріт міста і, скільки позволяли йому спека і втома, він теж дивувався: з якої це нагоди і з якою метою зібралося біля воріт стільки людей і чому попереду всіх сидить на стільці сам кіпрський єпископ?! Та, обтяжений важкою ношею, старий і не здогадувався, що все це велике зборище людей з єпископом вийшло навпроти, щоб зустріти саме його, згорбленого і нужденного, просити його молитв за цілий край. Підходить старий ще ближче і бачить, що всі дивляться на нього і що сам єпископ підводиться перед ним зі свого місця і йому, простому бідному роботязі, кланяється. Старий оторопів, скинув поспіхом зі спини на землю оберемок хмизу і говорить: - Прости мя, отче! - і попросив у єпископа благословення. Але єпископ знову поклонився йому і сказав: - “Авво, Бога ради помолися за нас, і тоді пошле нам Господь Свою милість і буде сьогодні дощ на землю. Старий здивувався тому, що почув. Де це видано, щоб його, неграмотного простого чоловіка, єпископ просив помолитися? І відповів: - Я не гідний, отче, щоб у твоїй присутності слова молитви виходили з моїх вуст. Це тобі, отче, більше всіх личить помолитися, щоб лихо минуло, ти і помолися, а я не смію. Але старому почали пояснювати, що єпископ вже молився, і що Бог не зважив на його молитви і не пролив дощу на землю. “А тепер, - говорять, - на тебе випав указ єпископу і ти не повинен відмовлятися, а негайно повинен стати і помолитися”. Старий все ще не наважувався, і тому, щоб пересилити соромливість цього дроворуба, його “примусом” поставили на коліна на його ж хмиз і змусили молитися. Старий більше не опирався, і як умів, так і почав молитися, а з неба відразу ж заросило, і пішов благодатний дощ... Всі не знали, як і нарадуватися такій благодаті, і не знали, як їм і віддячити за неї Богу і приємного Йому молитвенника, якого “голос з неба” визначив як найугоднішого богомольця. А як тільки довгожданий дощ рясно оросив і досита напоїв спраглу землю і все в полях, і в садах освіжилося, то повеселішало і в серцях людей, і пішли відразу спокійно-поважні розмови в кожного з ближнім своїм. Тоді прийшов час і єпископу поговорити з дроворубом, і він захотів знати: яке живе ця людина, що так угодна і приємна Богу? Єпископ так прямо його про це і запитав, але старий не вмів сказати йому про себе нічого особливого, і єпископу здалося, начебто він від нього щось приховує. - Яви мені любов, отче, - став просити його єпископ. - Я не з цікавості, а заради блага всіх людей прошу тебе: признайся нам, чим ти так догодив Богу, що Він твою молитву краще слухає і дає, що просиш, по твоїй молитві. А старий відповідає: - Ой, отче, не відаю. - Ну, то тоді розкажи нам, як ти живеш, і ми всі з тебе візьмемо приклад, щоб стати такими, як ти, щоб і наші молитви йшли прямо до Бога. Не приховуй нічого - швидше говори! Тоді старий і каже єпископу: - Повір мені, що я б з охотою все розповів, та справа в тому, що мені і розповісти нічого. Я звичайний грішник. Життя моє проходить в буденній життєвій суєті і клопотах. Мені випала така участь, що навіть і розмислити про богоугодні справи ніколи, тому що я собі до старості нічого за все життя не припас і тепер, вже немічний і ослаблений, не маю ні відпочинку, ні спокою. - Але як проходить твоє життя? - Проходить воно так: прокидаюся я рано-вранці і виходжу з міста і йду з сокирою в ліс. Там я нарубаю великий оберемок хмизу, що валяється по землі і що всякому збирати дозволено, і тягну мою в'язанку в місто, як усі ви сьогодні бачили, коли мене зустріли біля воріт. - Добре, а потім? - А потім, - у місті продаю свій хмиз на паливо, а за ті гроші, що виручу, купую собі хліб і з'їдаю його. - І іншого в тебе заняття немає? - Немає, отче. - А де ж твоє житло? - І житла в мене теж ніякого немає і ніколи не було. А коли я втомлюся і мені треба відпочити або переночувати, то я залізу під церкву і там під підлогою ляжу і висплюся. Було це давно, і в той час церкви були маленькі, дерев'яні, і будували їх на “стоянах” або, простіше сказати, на стовпчиках, і під підлогою таких малих церков можна було, зігнувшись, ввійти і там ховатися від холоду і дощу. Такі церкви були й на Русі, і ще й досі зустрічаються де-не-де в бідних місцевостях на півночі. Під підлогою їх знаходять відпочинок вівці, телята і жебраки. - Ну а коли холодно або піднімається така непогода, що не можна збирати дров, - запитав єпископ, - що ти тоді робиш? - А тоді я хоч день, хоч два все жду, сидячи там же під церковною підлогою. - А що ж ти тоді їси? - Навіщо ж не трудившись їсти? Голодую, поки знову Господь дасть сонце, а коли настане гарна погода, я дякуючи Богу, підведуся і знову йду за хмизом. Ось і все моє життя. Пролог цієї простої розповіді: “Пользу приімъ не малу єпископъ съ клиросомъ его. Тако и вси прославиша Бога о труде старче, и рекоша ему: воистину ты еси совершилъ Писанїе, глаголющее: яко рече пришлецъ есмь азъ на земле”. Єпископ взяв цього збирача хмизу до себе і “питалъ его, и далъ ему покой, дондеже преставися к Богу”. М. С. Лєсков,
1890 р. |
|||||||
