Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви
Інтернет-версія газети
|
|
Видання Львівської єпархії Української Православної Церкви |
|
|
ДВІ КАВИ ПО-ТУРЕЦЬКИ- За моїм доглянь пару днів. У холодильнику борщ, до мого приїзду вистачить. Вона не просить, ні. Я взагалі не пам'ятаю, не знайома з її прохальним тоном чи перепрошуючими інтонаціями. Вона чеканить умови голосно, владно, і я на кілька хвилин приймаю ці умови як єдиний спосіб реабілітуватися за неможливість поїхати в Оптину. Потім докоряю собі. Чому повинна виправдуватися за свою зайнятість, опікуватися сусідським хлопцем далеко не ідеальної поведінки? Марина завжди скаржиться на нього: плаксивий, наїжачений, вічно з претензіями. Але головне, що турбує Марину, - чути нічого не хоче про храм, не дотримується посту, навіть на зло їй, матері, уплітає, смажені з м'ясом, пиріжки, куплені в метро в піст. Скандали в них постійно. Особливо сильною, злою і негарною була недавно сварка через жінку, що просила милостиню і яку Марина привела в дім, пожити. На заперечення сина вона заявила: - Запам'ятай, добрі справи - для спасіння душі. Це насіння, врожай від якого ми зберемо в Царстві Небесному. Твій врожай убогий. Жінка поживе поки що в нас. Це не обговорюється. Ти зрозумів? - Добре, хай живе, тільки без мене. Поки вона тут, ноги моєї в квартирі не буде, - і, гримнувши дверима, пішов. Жінка залишилася. Марина помила її, напоїла чаєм, постелила чисту постіль. Ближче до ночі пішла шукати сина. Коли Марина, після безуспішних пошуків сина, повернулася додому, убога була вже напідпитку. Вона знайшла в барі в Марини пляшку колекційного кагору і спорожнила її собі на догоду. Треба віддати належне сусідці: вона і після цього не виштовхала бідолаху за двері, простила їй її самоуправство. “Я сама винна. Треба було сховати кагор, а я про нього забула. Спокуса...” - вона глибоко зітхнула. Я слухала Марину і переживала якесь двоїсте почуття. Мені далеко до неї, я навряд чи привела б додому брудну бомжиху, няньчилася з нею, простила їй крадіжку. А Марина - привела, і няньчилася, і простила. Звичайно, це вчинок, на який здатні тільки деякі. Але щось гнітило серце, не давало йому радо зустріти чесноти ближнього. Син. Вони помінялися місцями. Він пішов на місце бомжихи, на вулицю, у підворіття, а вона вляглася на його диван, на чисті простирадла, у його чашці заварювала Марина чай своїй гості, поведінку якої неможливо передбачити. Добро надщерблене? А може, це моє немічне серце захищається від власної недосконалості? Немає миру в їхньому домі. А пам'ятаю - був. Маленький Кирило, хлопчик зі світлими кучериками, улюбленець родини, радість мами. Куди дівається любов з люблячих сердець? Чому холонуть родинні почуття? Марина пережила смерть чоловіка. Молода жінка довго виходила з потрясіння. Маленький син на руках, розпач у серці. Лихо допомогло знайти Спасителя, стала ходити в церкву, сповідатися. Знайшла роботу до душі: редагувала тексти в одному православному видавництві. Нова, незвідана досі радість спілкування з Богом, церквні свята, що так прикрашають життя. Марина оживала на очах, син підростав, рана від втрати близької людини затягувалася. І ось син вже майже дорослий. Марина і Кирило по черзі заходили до мене виговоритися. Марина частіше, Кирило - один раз. Напідпитку. Збуджений і нещасливий. Нахабний і безпомічний. - Невже всі віруючі такі? Вона ж мене не чує! Я їй кажу, що сорочок чистих не залишилося, вона мені - що сьогодні середа і котлет не зачіпай. Звичайно, це дрібниці, і котлети, і сорочки, але я хочу жити по-людськи! А вона то бомжиху приведе, то останні гроші в монастир відвезе, а до зарплати сидить на хлібі і воді. Але хай сидить, якщо їй подобається. А я не хочу... І Кирило раптом заплакав. Великий, довгов'язий, він розмазував сльози кулаком, а вони текли струмочком по його нещасливому обличчі. - У всіх матері як матері, а в мене... віруюча... Я злякалася його слів. А що, як назавжди проросте в ньому ворожість до віруючої людини, і приклад життя матері згубно вплине на його серце, що ще не прозріло. Ми називаємо себе православними, квапимося до горніх висот, а самі і на вершок не в змозі піднятися над гріховною земною твердю, що міцно тримає нас. Як сказати про все Марині, якими словами вказати їй на явні духовні помилки, не зачепивши самолюбства, не скривдивши необережним словом? В чому провина Марини? В тому, що молиться за свого сина, в тому, що кидається на допомогу чужій людині, не роздумуючи? І раптом (як завжди це буває раптом) - випадково взята з полиці книга, випадково відкрита сторінка, випадково кинутий погляд. Преподобний Симеон Новий Богослов: “Дивися, не розори свого дому, бажаючи побудувати дім ближнього”. От у чому причина Марининого неблагополуччя. Вона квапиться з будівлею чужого дому, вона спасає заблудлі душі знайомих, випадкових незнайомих. А свій дім неприбраний, недоглянутий, безрадісний. І синові в її домі незатишно. Вона поїхала в Оптину і повернулася через два дні. А вчора до пізньої ночі ми вирішували з Кирилом, як повідомити матері приголомшливу новину: дівчинка, з якою Кирило зустрічається, чекає від нього дитину. Але поки я роздумувала, Марина повідомила мені свою приголомшливу новину: - Хочу в монастир піти. Кирило вже дорослий, не пропаде, поїду за благословенням до старця. - Тобі треба думати про інше, ти незабаром станеш бабусею. Марина злякано дивилася на мене. А я, кваплячись, боячись, що вона переб'є і не дослухає, виказала їй все. Про її доброту до бомжів і байдужість до сина, про її брудну квартиру з немитими два роки вікнами, про бажання спасти цілий світ і невміння проявити терпіння до власного страждаючого сина. Вона не перебивала мене. Потім мовчки встала і пішла. Я не бачила її тиждень. Виявляється, вона, все-таки, поїхала до старця, але повернулася якоюсь побитою, притихлою. До мене не заглядала. Але зате прийшов Кирило. - Чудеса: мати вікна миє. Плаче, правда, носом хлюпає, але миє. А ще я в неї знайшов книгу “Виховання дитини”. Бабусею стати готується. Сховала серед своїх духовних книг, а я знайшов. - А ти що шукав? - Пам'ятаєте, Ви говорили, що є такий Симеон Новий Богослов, у нього багато мудрих думок. Хотів почитати... На душі стало легко і радісно. Усе з Божою допомогою владнається, усе умиротворить Премудрий Творець. І серце, що заблудилося, напоумить, і розуміння добра скорегує, і навчить найголовнішого - любові жертовної і прекрасної. - Хочеш кави, Кириле? Я заварю тобі свою улюблену, по-турецьки. Кирило дивиться злякано: - А хіба можна? Мати говорила, що кави по-турецьки православним пити не можна. Турки ж - мусульмани. - Ти щось переплутав, - я ледь стримуюся, щоб не розсміятися. - Кава тут ні при чому. Наталя Сухініна
|
|||||||
